Свирид Опанасович

Вітаю сердечно, друзі! Білорусь змусила й діда вийти із письменницької самоізоляції.

За Білоруссю уважно стежу. Переживаю. Але порад не даю.
Білорусь – не Україна. І не Росія. І не Польща, й не Литва.
Білорусь – то Білорусь.
Повчати білорусів, що їм робити, а чого не робити – то неповага до них. А на неповагу вони точно не заслуговують.

Білоруси історично сформувалися, як дуже сильний народ. Без якого і Велике князівство Литовське ніколи не досягло б своєї могутності. А могутнім ВКЛ стало багато в чому завдяки таким прикметним національним рисам білорусів, як спокійна мужність та відсутність звички бідкатися, хнюпитися і впадати у відчай. Що б не відбувалося, білоруси твердо роблять своє.

Пригадуєте, як у 1382 році князя Вітовта (нашого спільного з білорусами й литовцями історичного діяча), разом із батьком Кейстутом великий князь Ягайло Ольгердович запроторив до буцегарні? І таким чином прибрав їх з політичного поля та з числа претендентів на владу. А старого Кейстута, за чутками, навіть наказав задушити. Така ж доля чекала, судячи з усього, й Вітовта, і він впав духом та вже чекав смерті. Але його дружина, шановна пані Ганна (очевидно, етнічна білоруска) не сіла бідкатися й ридати. А спокійно зібрала кошик смачних харчів та прихопивши служницю понесла чоловікові в тюрму передачу. І домоглася, аби її до нього пропустили. Застала Вітовта у камері похнюпленим, але скомандувала служниці зняти плаття. А Вітовту наказала те плаття вдягти. Невеличкому Вітовту плаття служниці підійшло, словом пані Ганна зухвало висмикнула чоловіка з буцегарні, всадила на коня, дала на дорогу грошей і сказала, що вона в нього вірить. Тільки от нехай покине свою дурну звичку впадати у відчай. Та ще й через усякі дрібниці.

Зрозуміло, що після цього Вітовт уже просто змушений був стати великим князем литовським і видатним історичним діячем, що він і зробив. Але оскільки завжди був нетерплячим холериком, спокусився якось у 1399 році на одну авантюру: одним рипом і Золоту Орду приборкати, і Москву захопити. Однак зазнав на Ворсклі від ординського беклярбека Едигея цілковитого розгрому. Поразка на Ворсклі була для Вітовта катастрофічною, армія вщент розбита, його самого поранили. Пропало все, великий князь впав духом і навіть думав накласти на себе руки. Додому дістався морально зломлений, побитий і ледь живий.

Добре, що шановна пані Ганна якраз була удома і вона зуміла знайти потрібні слова, аби пояснити чоловікові, що у всіх на роботі трапляються неприємності. Нічого дивного. Але ж це не привід хнюпитися.

І що ви думаєте? Вітовт послухався жінки, скоро одужав, став на ноги та сформував нове військо. Іще сильніше. А ударною силою нової армії, за свідченнями істориків, були звичайні хлопці з білоруських, а також українських земель. Приблизно такі, як лицар, зображений на білоруському національному гербі «Пагоня».

Впродовж наступних років Вітовт на чолі того війська домігся усього, про що перед Ворсклою міг лише мріяти: і Москву вгамував та зрештою підкорив, і тевтонців при Грюнвальді розгромив. А в Золотій Орді такий «цирк з конями» влаштував, від якого Орда зрештою й сконала.

До речі, і з беклярбеком Едигеєм, Вітовт теж поквитався. Правда, чужими руками і там також без жіночої участі не обійшлося. Хоча шановна пані Ганна там уже була ні при чому. При чому там була дружина самого Едигея, шановна Джаніке-ханим, але то вже зовсім інша історія.

Так ось, не раз і не два білоруси зазнавали поразок, але щоразу, піднімалися і ставали ще сильнішими. Ну народ такий. А зараз вони формують свою політичну націю. Це справа серйозна, процес непростий, триває десятиліттями. А такі дні як зараз – варті років.

Дідусь ні на мить не сумнівається, що все у них буде добре.

Жыве Беларусь!

P.S. З точки зору сільської політології інтрига на перспективу одна: хто перший навернеться – Лука, чи Хуйло? По ідеї, першим должен би навернуться Хуйло, а за ним уже Лука. Хотя, возможні варіанти. От було б прикольно, якби обоє одночасно

Був колись у Франції такий король Луї-Філіпп І. Отой, що прийшов до влади у результаті революції 1830 року, як король-громадянин. І звісно, що протягом усіх 18 років свого правління робив усе, аби революція не повторилася. А оскільки революція 1830 року народилася з мітингів, які переросли у барикадні бої, то Луї-Філіпп будь-які політичні мітинги повністю заборонив. А заодно і свободу слова поприжав.

Небайдужі французи, щоправда, викрутилися і почали проводити замість мітингів бенкети. Тобто ті ж мітинги, тільки з келихом вина та канапкою в руці. Поліція не знала як буть – бо ж очевидно, що зібрався несанкцінований політичний мітинг. Але опозиційних виступів ніби нема. Бо лунають лише тости. Типу «Мадам і мсьє! Погляньте навколо - у країні бардак, ніде ніякого порядку нема! Винуватців треба покарать, ящитаю! Так вип’ємо ж за короля!». Всі регочуть і п’ють, бо чудово розуміють, про що мова.

Із плином часу лідери опозиції геть знахабніли та вирішили якось провести невеличку приватну вечірку, так десь тисяч на 10-15 гостей. На Єлисейських полях. Тут вже міністр внутрішніх справ не витримав і той бенкет заборонив. Заборонив, то й заборонив, організатори повідомили запрошених, що вечірка скасовується. Але гостей уже було не спинить.

З усього Парижу на Єлисейські поля з’їхалося у кілька разів більше публіки, ніж очікувалося і ясно, що не знайшовши ні вина, ні канапок, ні самих організаторів, гості висловили своє обурення. Яке скоро переросло у знамениту революцію 1848 року та повалення монархії. Король же обачно чкурнув із Парижу та доживав віку у Великій Британії, в якомусь Ростовширі.

Але найцікавіше, що Луї-Філіпп так до самої своєї смерті і не збагнув, що власне трапилося. Адже ж у нього був такий високий рейтинг. І всі ж його так щиро любили.

І це правда. Бо парижани дійсно, чи не щодня, влаштовували перед його палацом стихійні овації та скандування «Vive le Roi!» («Хай живе король!»). За багато років Луї Філіп так до цих виявів вірнопідданих почувань звик, що ні на мить не сумнівався у своїй великій серед простого люду популярності. Бо не знав король, що оті регулярні скандування мали дещо інше, так би мовити, буденніше пояснення.

Справа тут ось у чому. Король Луї-Філіпп мешкав у Пале-Рояль – у палаці, що навпроти лівого крила Лувру. У роки його правління і Лувр, і знамениті парки Пале-Роялю були вже відкриті для відвідувачів і там постійно тинялася велика кількість туристів. В тому числі й іноземних. Для яких винахідливі екскурсоводи вигадали атракціон – за окрему плату показували їм свого короля. Для цього група спеціально навчених молодих людей та підлітків починала гучно скандувати під вікнами Пале-Роялю «Вів льо Руа!». І скандували доти, поки розчулений Луї-Філіпп не виходив на балкон і не вітав публіку махаючи їм рукою. Ті, звісно, відповідали радісними вигуками й аплодисментами, король посилав їм повітряний поцілунок та задоволений собою повертався. Туристи платили гроші і потім розповідали удома, що бачили живого короля французів. У сезон цей атракціон влаштовували по кілька разів на день – туристичний бізнес процвітав, а в короля сформувалося тверде переконання, що його влада непорушна. Бо спирається на щиру всенародну любов.

Ну от чого вони такі дебіли?

https://www.facebook.com/svyryd.opanasovych/posts/1712106312271047

Дорогі всезнаючі експерти, досить морочити людям голови. Все дуже однозначно:

1. Хуйлу вигідний будь-який сценарій розвитку ситуації в Білорусі. Однак, за умови збереження Луки при владі.

2. Усунення того упиря від влади інтересам Росії не відповідає.

3. Зате це відповідає інтересам Білорусі, України і всього прогресивного людства.

Твердження, що протестами у Білорусі управляють з Росії справедливе лише в тому разі, якщо Росією маніпулюють Україна та Китай, якими маніпулюють США, а Америкою маніпулює міровий капітал на чолі із Джорджом Соросом, через що в Карпатах вирубують ліси. Маячня це все, хай наші всезнаючі експерти діда простять.

Це не означає, що Кремль не намагається маніпулювати білоруськими подіями. Намагається. Але за вже усталеною традицією - через дупу. А відтак, без особливого успіху.

Щодо класичної вже страшилки про російські танки в Білорусі за 300 км від Києва: а хіба від вторгнення в Україну Хуйла стримує географічний фактор? Без білоруського плацдарму ніяк? Це теж маячня, хай простять діда всезнаючі військові експерти. Хуйла від вторгнення в Україну стримують дещо інші чинники. І «героїчна» оборона наших північних рубежів «незламним» Лукашенком до переліку тих чинників не входить.

Протести у Білорусі – стихійні, а отже справжні. Люди самоорганізовуються, як можуть, і вони великі молодці.

Так, білоруси – дуже круті.

Але ніхто в них чомусь досі не вірить. Щодня про «протєсти ідут на спад» пишуть сотні коментаторів. Однак, кожного вечора оті експерти стабільно «ідут у сраку», бо небайдужі білоруси знов піднімаються на протест. І щоразу вигадують щось нове, свіженьке.

Небайдужим білорусам зараз дуже важко. Просто неймовірно важко. Кажу це як безпосередній учасник трьох Майданів, включно з найпершим у 1990 році. Тому добре знаю, що в подібному протистоянні завжди перемагає той, у кого міцніші нерви. Тож давайте хоч ми, українці, не будемо псувати білорусам нервів. Навіть якщо дуже кортить поумнічать та «блєснуть ерудіцієй». Краще підтримаймо білорусів. Хоча б морально.

У діда немає жодних сумнівів, що небайдужі білоруси переможуть. Коли? Не знаю. Але гадаю, що скоро. Щиро бажаю їм чим скорішої перемоги, бо вона інтересах Білорусі. А також усього прогресивного людства.

Дідові заперечать – але ж у протестів немає лідерів. І нема конструктивної програми, невідомо до чого вони прагнуть. Давайте не будемо білорусів повчати – вони самі розберуться. І лідерів собі оберуть, і програму вироблять. А припустяться якихось помилок – їхня справа. Кожна вільна нація має своє невід’ємне суверенне право на здійснення власних помилок.

Білоруси – древній народ, а от білоруська політична нація народжується лише зараз. Пологи процес складний, а як видовище - не дуже естетичний. Однак саме у таку відповідальну мить історії співчуття, допомога і навіть добрі слова мають особливу вагу.

Жыве Беларусь!

Ера Лукашенка у Білорусі завершується.

Як би подальші події тепер не розгорталися, Лукашенко судячи з усього всьо. Це – Революція. Як саме назвуть свою революцію білоруси, дід не знає, то їхня справа. Але це таки Революція. Що ж далі?

Завтра-післязавтра – вихідні, а це завжди сплеск громадянської активності. І ми побачимо стотисячні демонстрації, які ніхто не розганятиме. На мітингах лунатимуть уже радикальніші вимоги – люди відчули свою силу і їх уже не спинити. Лукашенко ще попручається, поторгується, але спертися йому ні на кого. Його дні невблаганно закінчуються - всьо, дядя, вилазь із трактора, бензин кончився.

Із Литви у слушну мить тріумфально повернеться Тіхановська та виконає дану обіцянку – під її номінальним керівництвом буде створений перехідний уряд чи комітет національного порятунку, за кілька місяців білоруси оберуть на свою голову нового президента, буде переобрано парламент, міцеві органи влади й розпочнуться нудні та нецікаві будні. Але ЦИХ днів білоруси вже ніколи не забудуть. Нація народилася.

Звичайно, потім будуть розказувать, що це був такий хитрий замисєл Хуйла, який... але фігня це все. Чого ж він тоді так спішив Лукашенка з перемогою вітати? Цілком очевидно, що був впевнений – протести Лукашенко подавить. Бажано з кров’ю і бажано з великою – от тоді Лука від нього нікуди не дінеться. Але на ТАКИЙ протест у Москві ніхто не сподівався. І ТАКИЙ протест у плани Кремля точно не входив.

Та і взагалі ніхто в цілому світі і не підозрював, що білоруси здатні на ТАКЕ! Хто? Білоруси! Оті «совки», яких цікавить лише «чарка та шкварка»?

Самі себе запитаймо – хто з нас ще тиждень тому вірив, що білоруси спроможні на ТАКУ самоорганізацію і ТАКИЙ спротив? Про себе скажу – дід дуже вірив. І навіть впевнено, наводячи історичні приклади, писав, що білоруси сильний народ, вони не зламаються. І все ж таки чесно зізнаюся - у глибині душі ворушився нехороший сумнів...

Тим більше не чекав такого від своїх колгоспників Лукашенко. Тому не виключено, що вчора він психологічно зламався, а може і правда в нього інсульт, як про це дехто пише. Однак учора він зник з радарів, а отже ініціативу втратив. А значить програв, бо диктатору цього робити не можна. Хоча шансів у нього й так не було.

І дурна ідея з відключенням інтернету його падіння лише прискорила – молоді без інтернету сидіти вдома нудно, от вони і пішли на вулицю. А як інтернет з’явився – країна вжахнулася від побаченого. І розізлилася. Потім, напевно, будуть розказувати, що то враги Лукашенка інтернет спеціально відключали, аби йому підгадити. Ага, ну да...

Не чекали на ТАКЕ й на Заході. Білоруські протести майже не висвітлювалися у світових ЗМІ, а офіційна реакція була млявою. Це сильно пригнічувало небайдужих білорусів, яким дуже бракувало допомоги демократичного світу. Тепер же західні політики прозріли і роздуплилися. І від сьогодні ставлення Заходу до Білорусі буде принципово іншим. Хуйло цим змінам не возрадується, Білорусь він втрачає.

Небайдужих українців дратують проросійські настрої, які сильні в білоруському суспільстві. Але вони дещо перебільшені. Бо дружити та бути добрими сусідами, з росіянами, білоруси в масі своїй дійсно хочуть. І хочуть щиро. Однак ставати губернією Росії – категорично ні. Ніякі аншлюси там не пройдуть, а уявити собі референдум за приєднання Білорусі до РФ просто неможливо.

Правда, є від проросійських настроїв одне сильнодєйствующе средство – Хуйло. Ота гнида себе якось та й проявить. Почне вентилем крутить, газ на зиму перекривать, білоруські товари не купуватиме і взагалі усіляко нову Білорусь шантажуватиме. Тобто продовжуватиме свою історичну роль мудака, який сприяє формуванню довкола РФ зрілих політичних націй. Однак крайній варіант – варіант військової окупації Білорусі – дід вважає дуже малоймовірним.

Москва білоруські події почне притлумлювати, знижувати їхнє значення, порівнювати з вірменськими. Казатимуть, що в Білорусі до влади прийшов якийсь місцевий Пашинян, який Кремль влаштовує і принципово нічого не змінюється. Нє-нє-нє... Досить поглянути на карту, щоб побачити чому саме Вірменія змушена постійно оглядатися на Кремль. У випадку Білорусі усе зовсім не так.

На наших із вами очах іде величний процес формування європейського простору. Білорусь, якої сильно у цьому процесі бракувало, відтепер займе належне їй місце, а відтак східні рубежі Європи нарешті окреслюються та приймають приємну довершеність. Як це заповідав ще великий Птолемей, котрий дві тисячі років тому ясно вказав, де закінчується Європа, а де починається Азія. І закінчується Європа не на Уралі, а сильно західніше. По суті – там, де пролягають східні кордони України і Білорусі.

Що чекає далі Хуйла? А нічого хорошого. Получить моральне удовлєтвореніє від приниження бацьки Лукашенка, нізменно наслаждаясь його падінням і видаючи перемогу білорусів за власну. А сам зробить із білоруських подій надлєжащі висновки. І як завжди – неправильні. Які, будемо сподіватися, йому боком вилізуть. І будемо сподіватися, що скоро.

Мова не про протести, які цілком можуть у Росії посилитися. Але у випадку Росії притаманна європейським країнам, зокрема Україні та Білорусі, логіка подій, не працює. Не працює там і логіка розпаду імперій – Росія ніколи не була імперією. Росія розвивалася за іншою схемою, тому там працює логіка, характерна для Орди. В даному випадку це не образливе порівняння – Орда була потужною державою. Однак вона не була класичною імперією. Але саме її головні елементи успадкувала і Московська держава, а далі і Російська імперія та СРСР. Тому саме історія розпаду Золотої Орди, а не розпад, наприклад, Британської імперії, показує нам, як усе може буть у випадку з РФ.

Золота Орда розпалася не за одну мить. Поворотним моментом і початком її кінця вважається відокремлення у 1449 році Кримського ханства, що сталося не без діяльної допомоги Великого князівства Литовського. На руїнах Золотої Орди утворилося кілька ханств, найбільшим із яких була Велика Орда.

Велика Орда вважала себе правонаступницею Золотої Орди і змиритися із розпадом великої держави не могла. Для неї це було протиприродньо. Британія може втратити Америку і навіть Індію і залишитися Британією. А от Орда – ні. Страждаючи від фантомних болей за «Орду, которую ми потєрялі», хан Ахмат вічно бідкався, що «Розпад Золотої Орди – найбільша геополітична катастрофа XV століття». Та звинувачував у цьому своїх безвідповідальних попередників, які пішли на поводу у західних політиків, зокрема на поводу у підступного князя Вітовта. Тому Ахмат протягом усього свого правління намагався зібрати незалежні ханства докупи: постійно створював якісь СНД, ЄврАзЕСи та ОДКБ, затівав проти кримських ханів Ґераїв гібридні війни. При тому педалювалася тема спільних кочових скрєпів та апелювалося до героїчних сторінок минулого. Зокрема, як їхні «монгольські дєди воєвалі». Бо таки воювали.

Однак що сильніше хан Ахмат боровся за відродження Золотої Орди, то помітніше слабшала його Велика Орда. Займаючись безнадійною справою відновлення Улусу Джучі, хан розпорошив сили і розтринькав ресурси Великої Орди, яка зрештою просто надірвалася. А потім і сама розвалилася та сумно сконала. Зайняв цей процес близько тридцяти років, протягом яких сучасники не вважали, що Орда розвалюється. Навпаки – час від часу Ахмату вдавалося відновити контроль за незалежними ханствами, а у 1478 році він навіть знову приєднав Крим. Але це розпад Орди лише прискорило. І вже з висоти століть ми ясно бачимо, що Велика Орда насправді тридцять років не відновлювалася. Вона агонізувала. Скільки там у нас пройшло після розпаду СРСР?

До речі, й сам хан Ахмат недовго ходив здоровий - його на двадцять другому році правління нишком зарізав тюменський хан із симпатичним іменем Ібак. Скільки років там Хуйло вже в РФ править? Чи може ібаки в РФ перевелися?

Звісно, історичні паралелі – річ дуже умовна. Точного повторення історичних подій ніколи не буває, але загальна закономірність цілком очевидна – коли колишній ординський центр втрачає здатність контролювати ситуацію своїх у ханствах-сателітах, його історична місія вичерпана. І сенсу у його існуванні нема.

Таким чином, основний вектор історичного розвитку в нашому регіоні визначився і цей вектор дідові подобається. На цьому плин історії не завершується, далі і Білорусь, і Україну чекають важливі зміни, які відбуватимуться не одразу, процеси йтимуть роками й десятиліттями. Однак повернення до Орди уже точно не буде.

Кілька років тому дідусь, оповідаючи про Велике князівство Литовське, написав у «Історії України від Діда Свирида», що ще прийде час, і ми побачимо, як державним гербом нової Білорусі знову стане «Пагоня». Я цим пророцтвом не хвалюся, бо то й не пророцтво ніяке – усім і так було очевидно, що рано чи пізно це трапиться. Але все-одно приємно, що скоро символіка білоруської державності зміниться. А національний біло-червоно-білий прапор Білорусі радуватиме око і білорусів і їхніх друзів та нагадуватиме про перемогу. Яку вони ще мають здобути, але дід ні на мить не сумнівається, що білоруси переможуть.

І щиро бажаю нашим друзям білорусам, аби їхній прапор не був зрошений кров’ю патріотів. Як, на жаль, зрошений наш, український.

Жыве Беларусь!

До Дня Прапора.
Епізод із неопублікованого (поки що, але вже скоро) третього тому «Історії України від діда Свирида»

§ 4. Грюнвальдська толока

«...На короля Ягайла ця зухвала атака тевтонця, яка замалим коштувала йому життя, справила дуже гнітюче враження. Він аж за серце схопився та став стурбовано роззиратися довкола, шукаючи співчуття й підтримки. Аж його погляд спинився на корогвах останньої, третьої, лінії війська. Серед прапорів якого впадали в око приємні синьо-жовті барви. «О! Українці!» – зрадів Ягайло і під’їхав до хлопців ближче. Та поцікавився в найближчого лицаря:
- Як тебе звуть?
- Іван Сушик, село Романів, Львівська корогва! – відсалютував лицар королю списом.
- Іванку, друже, роби щось! На вас уся моя надія, бо сил моїх уже нема на це дивитися. Задайте ви тим тевтонцям перцю, дуже вас прошу.
- Та задамо, не треба так хвилюватися, – добродушно всміхнувся Іванко. – Зараз спокійно спустимося і... – але Ягайла така відповідь не втішила, і він не вгавав.
- Хлопці, бачите тих людей на деревах? – розпачливо вигукнув король, показуючи на найближчі дуби. – То російські історики! І всі вони зараз пишуть, що українців при Грюнвальді й близько нема, а б’ються із тевтонцями самі лише росіяни.

Корогви погрозливо загуділи, звідусіль почулося обурене: «Ти диви, от падлюки!».

– От і я кажу! – погодився Ягайло. – У бій, друзі мої!

І на поле Грюнвальдської битви, розвиваючи швидкість, рушили корогви останнього стратегічного резерву Ягайла та Вітовта. В шикуваннях яких була і більшість західноукраїнських лицарів, котрі мчали того дня у бій під прапорами своїх земель. Тому це, мабуть, перший документально зафіксований випадок, коли українці билися під синьо-жовтими барвами: герби Перемиської та Львівської земель були виконані саме в цих красивих кольорах...»

P.S. Ілюстрація – фрагмент картини відомого українського художника-баталіста Артура Орльонова. Лев на прапорі ще без корони – так і було. Та й люди на гілках дерев у правому верхньому кутку – теж не вигадка художника. Про них згадується у хроніці Яна Длугоша. Все історично достовірно.

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1723485487799796&set=a.418887041592987&type=3

Дурний Янукович все чекав, що розійдуться. А потім почав бити.

«Умний» Лукашенко одразу побив, а тепер чекає, що розійдуться.

Ну, дебіл.

Марно чекає. Білоруси не вгамуються і Луку безперечно викорчують.

Коли і як – дідусь прогнозувати не буде, а порад білорусам принципово не даватиму. Бо я ніде не бачив, щоб білоруси ходили на демонстрації із плакатами «Мы нуждаемся в советах!», «Присылайте нам побольше бесполезных советов!».

Не зважаючи на це, сусідні країни вперто завалюють білорусів порадами, як і що їм робити. При тому цікаво, хто і що радить. Поляки: організовувати профспілки і ширити страйковий рух. Що і зрозуміло – то їх історичний досвід і вони вважають його єдино правильним. Ліберальна ж общественность Росії повчає білорусів, що їм нужен лідер. Бо без лідєра нікак. Теж ясно – ті без пастуха ніяк не можуть.

Однак чи не головною країною-експортером «непроханих порад» виступає зараз Україна. Точніше - невгамовне і страшне у своїй непогрішимості українське експертне середовище. Яке коментує події в Білорусі здебільшого в менторському стилі: «Ми це давно проходили. Білорусам ще доведеться пройти наш шлях. Білорусь ще лише на рівні нашого 2004-го... Нє – на рівні нашого 1990-го».

Хлопці, що за хуторянське чванство? Звідки оця зарозумілість? Хто дав нам право на зверхні напучування людям, котрі борються із психічно хворим виродком, для якого влада – то не гроші, як для Януковича. Для Лукашенка влада – то повітря. Понятне діло воно вчепилося посинілими пальцями за крісло і щосили пручається. Але нічого, білоруси люди винахідливі та працьовиті. І неймовірно вперті. Розберуться.

Українське експертне середовище тим часом, надававши білорусам непроханих порад, гуртом вдається до свого улюбленого заняття - роздуває Хуйла. Бо таке ж оте Хуйло умне, та таке проніцатєльне, шо ховайся. «При любом исходє собитій в Беларуси побеждаєт Путін» - запевняють нас оті експерти. Дід шанує думку авторитетних експертів, і все ж мене муляють сумніви. Перемоги у Хуйла? Які? Де вони?

Хуйло навіть той свій нещасний «Північний потік – 2» добудувати ніяк не може. Це на півночі. А на півдні друг Ердоган хіба кращий? «Турецький потік» оно фактично зупинився – Ердоган раптом передумав. І Газпром із турецького ринку, чемно вибачаючись, уже елегантно витіснив Азербайджан. А що в Азії? А в Азії китайські товариші, для яких Хуйло на свої гроші побудував «Силу Сибири», теж вирішили, що в імпортному газі з Росії Китай зараз не дуже нуждається. Росію плотним кільцем оточили враги і злопихатєлі, внутрі самої Росії бардак, Хабаровськ, башкири і беспорядки, попереду блєстящі фінансові перспективи, а тут іще ополоумевший Лука вішається Хуйлу на шию. Що, у Росії більше проблем ніяких нема? Хуйлу лише кількох мільйонів розгніваних білорусів для повного щастя не вистачало?

Дід не сумнівається, що Хуйло здатен на будь-яку ідіотську авантюру. Але не варто його надувати до масштабів мислителя й інтелектуала, який свої ходи розраховує наперед. Насправді, Хуйло сидить весь в гівні і шото про себе вообража, а його зусібіч обступили експерти і глубокомислєнно коментують «Путін мовчить неспроста» - «Да... Путін щось задумав». У цю мить Хуйло випускає іспуганну бульку, на що наші експерти: «Точно! Ето многоходовка».

Та які многоходовки?.. Кілька років тому Хуйло, за дивною примхою музи історії Кліо, отримав здавалося б ідеальні умови для реалізації усіх своїх самих влажних мечтаній: американці обрали пришелепуватого Трампа, французи – інфантильного Макрона, а українці - ... самі знаєте, кого обрали українці. І що? Як Хуйло іспользував предоставившіся возможності? А ніяк. Бо виявилося, що у Трампа є Конгрес, у Макрона – Меркель, а в України – її небайдужі громадяни.

Небайдужим громадянам час від часу варто себе показувати.
У великій кількості.
Щоб ніхто не заблуждався.

Завтра у Києві Марш нескорених.

Теж буду.

Жыве Беларусь! Слава Україні!

Те, що Лукашенкові скоро гаплик розумні люди казали давно, а дідові все стало предєльно ясно, коли той картопляний ф’юрер здуру дав інтерв’ю Гордону. Історія не знає випадків, щоб після такого інтерв’ю комусь ставало легше, зазвичай якраз навпаки - усе в житті такої людини повертається у дуже хренову сторону. Гордон працює якісно, з гарантією, і наведену ним на Лукашенка порчу не зуміли зняти ні срочно визвані з Москви шамани русского міра Сімонян, Кеосаян та Бабаян, ні навіть лічна зустріч Лукашенка з Хуйлом.
Зустріч в Сочі утвердила спостережливих людей в думці, що ніяких варіантів, окрім як збереження ослабленого Лукашенка при владі, Хуйло НЕ розглядав і НЕ розглядає. Балачки про хитрі многоходовки з поступовим транзитом влади у Мінську від Лукашенка до якихось менш токсичних, але промосковських політиків – то лише балачки. Як і дивні балачки про намір Лукашенка нібито здати Білорусь Хуйлу. Хто? Лукашенко? Та він Хуйлу торішнього картоплиння з вигрібної ями за просто так не віддасть. Ні, звичайно. Ніякої Білорусі Лукашенко Хуйлу віддавати і не збирався. Не збирався він і домовлятися про поступовий транзит влади. Лукашенко літав у Сочі, щоб Хуйла налякать. Мовляв, «єслі паду я, то слєдующім падьош ти».
Втім, лякати Хуйла особливо не довелося, Хуйло і так предєльно напуган. Неочікувані і невидані досі масштаби народних протестів у Білорусі налякали Хуйла не менше, ніж Лукашенка, тому прямим наслідком його переляку перед білорусами слід вважати і спробу отруєння Навального.  Адже грядуть тяжолі времена і Хуйло, надивившись фотографій з вулиць білоруських міст, вирішив, що настав час Навального подалі від гріха тихо прибрать. Однак, оскільки у государстві россійском усе традиційно робиться через сраку, то тихо убрать Навального не получилося. Навпаки - грянув феєричний міжнародний скандал, тож Лукашенко в Сочі застав Хуйла нєсколько охренєвшим. Хоч і бодрящимся.
Навколо результатів візиту Луки у Сочі зараз багато розмов і просто відвертих спекуляцій, але дід наважиться висунути здогад, що ні про що вони особливо не домовилися. Посиділи, побалакали. Лука лякав Хуйла, Хуйло лякав Лукашенка, після чого вони випили по чарці та пішли на прес-конференцію. Хід якої породив сильні підозри, що Лукашенко і Хуйло давно і с удовольствієм зловживають тормозною жидкостью. Однак, на цей раз Лука привіз якусь особенну, бо Хуйло тупив більше обичного, хоча зі сказаного ним стало усе ж таки ясно, що варіант анексії Білорусі він не розглядає. Бо бздить. І силову підтримку Лукашенкові Хуйло надавати не буде по тій же причині. Хуйло і Лукашенко ізлучали стриманий оптимізм та надію, що протести в Білорусі скоро пройдуть самі собою, і скоро все буде, як преждє.
Справа звісно не в магічних свойствах гальмівної рідини, яку п’ють Хуйло з Лукашенком разом і по одинці. Справа в тому, що радикальному втручанню Москви у білоруські події сильно заважають дві форс-мажорні обставини непоборної сили:
Перша і головна. Грандіозні масштаби народних протестів у Білорусі. При такому рівні громадської активності ніяка силова підтримка Лукашенкові не допоможе, а його падіння лише прискорить. До того ж силове втручання Москви, відкрита чи прихована спроба анексії, миттю перетворить весь білоруський народ на лютих русофобів. Після чого на території Білорусі ніяких військових навчань «Славянскоє братство» більше точно ніколи не буде. А будуть спільні з НАТО навчання, приблизно такі, як ті, що напрочуд своєчасно розпочалися позавчора в Україні. Добряче провчений Україною Хуйло цей урок очевидно вже засвоїв, хоть він і тупий.
Друга обставина – неочікувано гостра реакція Європи, а головне Німеччини, на спробу отруєння Навального. Меркель явно розлютилася і сказала Хуйлу нєчто такоє, від чого він досі перебуває в фрустрації. Судячи з усього, якщо діло обійдеться лише замороженням Північного потоку – 2, то Хуйло вважатиме, що легко відбувся.
Але лише Сєверним потоком – 2 діло може і не обмежитися. Бо надто вже великий резонанс, і надто гострим є обурення європейців черговими злочинами Хуйла. Здається, у 50-х роках минулого століття навіть найзапекліші бандерівці у своїх карпатських криївках, відгукувалися про Росію з більшою політкоректністю, ніж те, що лунає в ці дні на адресу Хуйла та Росії у європейських столицях, і навіть з трибуни Європарламенту. Симон Петлюра, Євген Коновалець, Андрій Мельник і Степан Бандера, якби могли чути заклики євродепутатів як саме Європа має покарати Москву, радісно би обнімалися та щасливо сміялися.
Є ще й третя обставина, яка заважає Хуйлу робити в Білорусі надто різкі рухи – невизначеність результатів президентських виборів в США. Це окрема велика тема, зараз не про американські вибори, але картина, коли мирна колона російських вагнерівців у Сирії була за лічені хвилини знищена американцями, постійно стоїть у Хуйла перед очима. Як і картина ювелірної ліквідації американцями іранського генерала Касема Сулеймані. В общем, кого-кого, а американців сердити Хуйло точно не збирається. А те, що американці можуть за Білорусь дуже розсердитися - прямим текстом і без обіняков попередив Москву заступник держсекретаря США Стівен Біган.
У будь-якому разі Хуйло предпочитає зараз сидіти на жопі ровно, а якщо й гадити, то нишком.  Непереможні позиції Хуйла і його необмежені можливості впливати на ситуацію в Білорусі, Україні та цілому світі існують здебільшого в уяві деяких українських політичних оглядачів. Насправді це не так. Хуйла не слід недооцінювати, але й переоцінювати його точно не варто. Надворі ж уже 2020 рік, а не 2014, а за цей час багато що змінилося, саме тому Хуйло і на білоруські події реагує вже далеко не так молодєцкі-придурковато, як реагував колись на український Майдан. Та і ставлення цивілізованого світу до Хуйла вже не те, що у 2014-му, теперішній світ інший і на рахунок Хуйла не обманюється:  з одного боку за ним недоброзичливо спостерігає Меркель, з іншого апетитно облизується Сі Цзиньпін, з-за океану зловісно бовваніють Байден та Гарріс, а з чорного ходу на Хуйла давно чатує Гордон з мікрофоном. Кругом жопа.
В цих умовах у багатьох викликає здивування суперечлива і млява позиція щодо подій у Білорусі керівництва України, але воно у нас взагалі дещо дивне. І не лише в білоруському питанні. Президент Зеленський уже півтора року при владі і весь цей час займається винятково мучітєльним поіском відповідей на два головні запитання: «хто я?» і «гдє я?». А представники з його оточення тим часом шушукаються з Москвою про різні варіанти капітуляції, правда коли доходить до діла лунає сердитий окрик небайдужих громадян, після чого шушукання тимчасово припиняється. Але скоро ми знову чуємо про нові  капітулянстькі ініціативи з оточення Зеленського. Це так, якби, наприклад, навесні 1945 року у двері берлінського бункеру Гітлера постукала офіційна польська делегація і звернулася до очманілого ф’юрера зі словами: «Дратуті. Ми прийшли домовлятися про капітуляцію Польщі». Думаю, навіть Гітлер би в ту мить розреготався.
Дідусь не знає, наскільки правдивими є повідомлення про те, що справа «вагнерівців» була спланованою операцією українських спецслужб, і що вона зірвалася в результаті зради окремих представників оточення Зеленського. Але цілком допускаю, що таке могло буть. Принаймні, починаючи з 2015 року дід досить високої думки про українські спецслужби і вважаю, що подібна операція була би їм цілком по плечу. Та ще й у співробітництві із зарубіжними колегами із дружніх держав. Провал тої операції прикрий, однак на результати війни він не вплине – Росії і Хуйлу вже ніщо не допоможе. А ось у зрадників, які змушені були зливаючи операцію спалитися, цілком можуть початися дуже важкі часи – знаючі люди подейкують, що у розвідці та контррозвідці служать зазвичай дуже уважні офіцери з чудовою пам’яттю.
Непрості часи, хоча і з інших причин, цілком можуть початися і в самого президента Зеленського, якого дедалі більше критикують уже й ті, хто ще недавно ним захоплювався, покладав якісь надії і самовіддано його захищав. Нічого дивного в цьому нема, рейтинг у Україні поняття зрадливе. До того ж Зеленський, якщо не помиляюся, також мав колись необережність дати інтерв’ю Гордону.
Жарти-жартами, а якщо цілком серйозно, то діда зараз більше цікавить сладкая парочка Лукашенко-Хуйло. Бо на цю мить ситуація виглядає так, що утопающий Лукашенко намагається судорожно вхопитися за рятівну шию Хуйла, але той і сам ледь-ледь на плаву. А Лука такий кнуряка, що Хуйла з переляку чого доброго або задушить, або на дно потягне. Отже напівжартома висловлене дідом недавно побажання, щоб Хуйло та Лукашенко один одного втопили і одночасно потонули, починає поступово набувати вполнє зримі очертанія. Хтозна як воно насправді буде, але думаю, що і небайдужі білоруси проти такого варіанту розвитку подій не сильно заперечуватимуть.
Те, що роблять білоруси вже більше місяця – то справжній подвиг. Колективний подвиг цілого народу і дідусь, як і раніше, ні на мить не сумнівається, що вони переможуть. Порад, як і раніше, давати білорусам принципово не буду, вони краще знають, що і як їм слід робити. А форми протестів можуть бути дуже різні – як би влада не готувалася до протестів, жива творчість народних мас завжди вигадає щось новеньке, іще дошкульніше, ще ефективніше.
Але ж уявіть собі – більше місяця масових, грандіозних протестів. Більше місяця активна Білорусь знаходиться на вулицях. Декому з диванних експертних військ повільного реагування може здатися, що оті їхні мирні ходіння даремні.  Ні, не даремні. Хоча б тому, що за останній місяць небайдужі білоруси перезнайомилися між собою та передружилися. Радісно усвідомлюючи як же їх, хороших людей, насправді багато. Тобто в Білорусі народилася політична нація, котра своєї країни вже ніколи і нікому не віддасть. Тим паче якимось двом старим, насмерть переляканим пердунам.
Жыве Беларусь! Слава Україні!

Шанувальники політичних серіалів додивляються зараз завершальний сезон американського телесеріалу «Трамп», у якому вірний собі Дональд Фредович вже себе не здержує й чудить напропалую, що особливо помітно в останній серії «Безславний фінал бездарного правління». Під стать Дональду Фредовичу і його прибічники, але й виборці Байдена теж не добросерді ельфи із різдвяного кіно: узяли і живу людину пожиттєво забанили у Твіттері. Так на цьому не спинилися, ще й злобно витерли його камео із фільму «Сам удома - 2», а це вже форменний садизм.


Пані Ненсі Пелосі теж виявилася аж ніяк не доброю феєю із діснеєвського мультфільму. Вона реанімувала ідею з імпічментом, демонструючи гостре бажання не просто закопати містера Трампа поглибше в землю, але й так його політичну могилку затрамбувати, аби на ній і травинка не проросла. Втім, містер Трамп усе ще пручається, але цим лише усугубляє і без того мрачні перспективи на своє місце в американській історії. Й не виключено, що в галереї президентів США його портрет висітиме догори ногами.

Яким саме містер Трамп був президентом для США, нехай вирішують американці, їм видніше. А от дідуся більше цікавить зіграна цим персонажем роль на міжнародній арені й тут слід визнати, що глибокі знання та фундаментальна підготовка укупі із оригінальністю мислення та притаманним Дональду Фредовичу креативним підходом призвели до цікавого феномену: це можливо єдине в історії США президентство, яке не може похвалитися жодним, хоча б маніпусіньким зовнішньополітичним досягненням. Все за що містер Трамп брався стабільно завершувалося конфузом, і якщо чотири роки тому він прийняв світ розбалансованим, то зараз залишає взлохмаченим. Відкритими залишилися питання Північної Кореї, Ірану, Венесуели, Білорусі, Росії та Китаю. Водночас Дональд Фредович на диво швидко розсварився і з Європою, з НАТО, і навіть зі своїми сусідами, Мексикою та Канадою.

Не розсварилися США хіба що лише з Україною, але більше в силу великодушності самих українців - ми бачили на чолі держави і не таких чудіків, нас здивувати важко. Однак із не менш добродушною, ніж Україна, Данією він таки зумів полаятися. Бо якось надумав купити Гренландію, викликавши отим знаменитим твітом екстренне засідання данського уряду. Та примусивши світове експертне середовище засумніватися, чи всі у містера Трампа вдома.
І все ж таки зовнішньополітичні імпровізації містера Трампа найдужче обескуражили й розчарували одного тєлєзрітєля з Москви на ймення Хуйло. Який свого часу найгучніше аплодував його виходу на політичну авансцену, та зі шкіри пнувся, аби заспівати із ним дуетом. Однак по ходу п’єси виявилося, що із містера Трампа такий партнер по сцені, як із очерету цвяхи, правда й сам Хуйло теж не Карузо - намагаючись із гальорки підспівувати Трампу, то і дєло «пускав пєтуха». Словом, творчий дует так і не сложився, свій шанс Хуйло блєстяще профукав і тепер йому залишається хіба що злорадствувати, наблюдаючи за агонією Трампа.

Хуйло тепер щиро радіє, вбачаючи в останніх американських подіях хаотизацію внутрішньополітичної ситуації в США та ознаки початку там широкомасштабної громадянської війни. Де він ті ознаки розгледів неясно, адже зреніє у старикашки Хуйла давно вже поганеньке. А нещодавно натягнуті йому на самі очі труси Навального широті кругозору Хуйла теж способствують не дуже.

Таким образом, на середину зими 2021 року ситуація на міжнародній арені, мовою радянських газет 70-х років минулого століття, наступна: «До влади у США йдуть украй реакційні кола американського імперіалізму із їхньою політикою «Великого кийка», планами посилення агресивного блоку НАТО та безпардонним втручанням у справи суверенних демократичних держав. Трудящі всього світу із тривогою спостерігають за посиленням шовіністичних і антикомуністичних настроїв в американському істеблішменті та з надією дивляться на Москву, котра залишається надійним оплотом прогресивних сил, що борються за мир у всьому світі».
Правда зараз, у ювілейний рік 30-ї річниці розвалу Радянського Союзу та розпаду світового комуністичного табору, способів боротися з американським імперіалізмом у Москви не так уже й багато – усі средства та прийоми за останні шість років Хуйло перепробував: від воєнних дій до газового шантажу включно. І всі виявилися неефективними. Можна ще раз відрядити Лаврова у Вашингтон, щоб той спробував і далі лякати США, що Росія ляже під Китай. Але на такий примітивний шантаж нова адміністрація в Білому Домі не купиться і Хуйло лише почує у відповідь роздратоване «Та хер із тобою, лягай».

Для України, в розрізі наших глобальних інтересів, перемога Байдена є подією позитивною, до того ж одразу з багатьох причин. І не лише тому, що Хуйлу тепер лізти в українські питання буде особливо затруднітєльно. Певну зміну риторики може відчути на собі, наприклад, угорський посол у Вашингтоні. А відтак українсько-угорські стосунки можуть зазнати деяких коректив, і вони вже більше нагадуватимуть відносини двох добрих сусідів.

Чого очікувати чинній владі і особисто президенту Зеленському від містера Байдена? Багато хто прогнозує йому труднощі через непростий спадок його стосунків із Трампом, але дідусь серйозних проблем тут не бачить. Проблема Зеленського не в тому, що він із Трампом по телефону розмовляв. А в тому, що він нічого не робить, а потім дивується, чому нічого не виходить, ще й шукає винуватих. А американці такого не люблять, тому шансів на скорий візит у США із відвіданням Дісней-ленду у пана Зеленського небагато. Реальніше МакДональдс. У Києві.
І все ж таки, головний для України позитив у тому, що на відміну від Трампа, адміністрація Байдена судячи з усього із Москви очей не зводитиме. І Хуйлу не потуратиме. Справа тут не тільки і не стільки персонально в Байдені та у його особистому упередженому ставленні до Москви. Справа в іншому. За останні чотири роки політики Трампа «Make America Great Again» американські яструби сильно стомилися відчувати за свою країну стид і сором і їм неабияк кортить швидко відновити усі втрачені позиції, виправити помилки та надолужити згаяне. В тому числі, а може і перш за все, на російському напрямку. А бажаючих професіоналів екстра-класу в США вистачає і вони зараз масово повертаються на державну службу.

Дід оце на днях прочитав книжку Уїльяма Бьорнса «Невидима сила. Як працює американська дипломатія», переконавшись, що автор книжки таки невиправний реакціонер та імперіаліст, тобто умнєйша, опитнєйша людина. До того ж пан Бьорнс свого часу трудився послом США у Москві, добре той звіринець знає та в курсі за що їх там можна і треба сіпати. Тож ідею містера Байдена призначити Уїльяма Бьорнса новим директором ЦРУ дідусь схвалює. От би ще Курта Волкера у стрій повернути. Правда, знаючі люди подейкують, що містер Волкер зараз впритул займається Білоруссю, а це теж важливий напрямок. І, сподіваюся, також буде для нової адміністрації одним із пріоритетних.

На цій оптимістичній ноті дідусь із вашого дозволу сьогоднішній обзор завершить і дуже хочеться пообіцяти, що цього року огляди сільської аналітики будуть частішими та регулярнішими. Гарантувати, щоправда, не можу, але буду дуже старатися

Зберігаємо бадьорий бойовий дух, турбуємося про своє здоров’я і здоров’я оточуючих та продовжуємо послідовно й посильно допомагати Армії.

Не позбавлені музичного слуху й політичного смаку небайдужі громадяни учора надвечір здивовано й радісно перезирнулися – чи не вперше за останні півтора роки з політичної сцени долинула осмислена і приємна вуху мелодія. До того ж і партитура правильна, і виконання на диво майстерне. Що ж трапилося?
Дідусь пропонує поціновувачам хорошої політичної музики заварити собі доброї кави чи ароматного чаю і вмостившись зручненько ненадовго відволіктися від української сцени. Та окинути панорамним поглядом концертні зали решти провідних країн світу, і в першу чергу велику симфонічну арену США. Де, як ми знаємо, нещодавно відбулася зміна головного диригента й очікується оновлення репертуару.
Більшість музичних експертів схиляється до думки, що новообраний диригент, пан Байден, звернеться до доробку одного з своїх попередників – відомого естета й лауреата Барака Хусейновича Обами. Диригентський почерк якого, однак, на думку низки провідних українських музикознавців, псувала занадто м’яка виконавська манера. Тому тепер вони очікують від пана Байдена більш енергійної музики. Але якої саме?
От попередній диригент, Дональд Фредович Трамп, був цілковитим контрастом пану Обамі. Його творчий почерк виявився якраз дуже енергійним, але водночас досить екзотичним і дещо сумбурним: гучно, хоч і не завжди гармонійно лунали лише американські мотиви, а ось популярні за межами США інструменти містер Трамп послідовно ігнорував. І, як подейкують, навіть виношував плани реорганізувати оркестр, замінивши скрипки й віолончелі триструнними балалайками. Якраз тоді ж і українці винесли зі сцени припорошені великі концертні цимбали й замість них затягли випадково знайдений десь у кущах блискучий зелений рояль. По клавішам якого шопопало і чимпопало досі ляпають якісь підозрілі пасажири без консерваторської освіти, примушуючи вибагливих слухачів невдоволено морщитися й затуляти вуха. А диригент Трамп, замість закликати пана Зеленського грати в такт, підступно схиляв його до якихось сумнівних і вкрай ризикових імпровізацій. Хуйло ж тим часом безкарно тероризував світову слухацьку аудиторію пєснями советскіх композіторов.
Проти подібного новаторства в музиці цілком очікувано збунтувалися хористи у Конгресі США, де навіть тенори й сопрано заговорили до Трампа утробними басами. А далі й відібрали в нього диригентську паличку, тож довелося Дональду Фредовичу від ідеї з балалайками публічно відректися, але було вже запізно: диригента врешті-решт з оркестру із ганьбою вигнали, а паличку досі намагаються йому повернути, правда у дещо неприродний спосіб.
Однак, поки на американській сцені тривав отой гармидер витончені європейські валторни, лютні та мандоліни залишили оркестрову яму, повагавишсь подалися за ними до буфету й арфи. Над сценою гудів лише невтомний німецький оргáн та час від часу озивався англійський рожок. А ось НАТОвські бубни у той період майже стихли, замість них гучно, хоч і не завжди в такт, гупав лише великий турецький барабан, словом, при диригенті Трампі у світовому оркестрі панували хаос і какофонія й усе це викликало у поціновувачів прекрасного невдоволеність та роздратування.
Якої ж музики нам очікувати від нового диригента, Йосипа Йосиповича Байдена? Однозначно можна сказати лише одне – балалайок там не буде. Це, очевидно, второпав і сам Хуйло, який після невтішної для нього телефонної розмови з Байденом ударився у всі тяжкі, розважаючи учасників он-лайн конференції в Давосі треньканням на балалайці кабацьких пісень «подходи буржуй, глазик выколю».
У самій РФ тим часом проходить аматорський смотр колективів місцевої самодіяльності «Долой царя». Проходить без великого, однак, ентузіазму і на деяку увагу етнографів заслуговує хіба що хореографічний номер «Путин - вор» на льоду Тихого океану. В цих умовах організаторам фестивалю залишається хіба що хизуватися більшою, ніж на попередніх фестивалях, кількістю затриманих, заарештованих та побитих. Причину ж низької явки організатори пояснюють міжнародному журі не відсутністю на території Росії народу як такого, а величезними розмірами своєї країни. Територія якої не дозволяє артистам з регіонів швидко зібратися в столиці їхньої родіни, Москві, для великого гала-концерту. Авторитетні етнографи й фольклористи із таким поясненням в цілому згодні – для повноцінного розвитку народної творчості Росія має стати значно меншою.
У Хуйла тим часом заспівали стариє песні о главном: про українських фашистів. Які то Булгакова преслєдують, аж він, білолашний, ледве спасся бегством, то якусь дивакувату і явно нездорову «професорку» із Драгоманова цькують. Потом, правда, оказалося, що той Булгаков давно помер, а книг його в Україні повнісінько і ніхто їх не забороняє. Та й «професорку» не цькують, а добродушно радять показатися хорошим лікарям. Але Кремлю цього досить і хор кремлівських кастратів проспівав на високих тонах погрозливу пісеньку про наміри провести в ЛНР та ДНР референдум для созданія «єдіного антифашистського государства», бо «тєрпеть оголтелий украінскій фашізм» їм більше несила.
Українські музикознавців почули у тій старій пісні нотки нового антиукраїнського блефу, і негайно запідозрили зраду. Адже ВРУ також якось на диво своєчасно протягнула закон про референдум. «Це ж за чиїми нотами збираються грати наші лабухи?», примружилися українські меломани і тут же наябеднічали Байдену. Той заклопотано мугикнув і від руки вніс у партитуру якісь правки, після чого держсекретар Блінкен та міністр Кулеба мило побесідували на музичні теми.
Тому багато хто допускає, що вчорашнє рішення про очищення українського телепростору від московського смороду свідчить про отримання у Києві оновленої партитури з чіткими вказівками вивчити нарешті нотну грамоту. Бо попереду великий концерт. Хтозна... У будь-якому разі показово, що гнівної реакції США і Європи через «наступ на свободу слова в Україні» ми досі не чуємо, а водночас шанси самого пана Зеленського на відвідання Діснейленду від учора різко зросли.
Тим часом американські посли проводять практично у всіх іноземних столицях термінові зустрічі із главами держав та урядів, після яких загадково посміхаються, а президент США готується виступити у Держдепі із оновленою концепцією зовнішньої політики Сполучених Штатів. Із якої стане зрозуміло який саме репертуар, та в якій манері, гратиме нам у наступні чотири роки світовий симфонічний оркестр під управлінням Джо Байдена.

Вітаю сердечно друзі! Послухав дідусь учора виступ президента Зеленського про «чорну п’ятницю» та про оголошені ним трудні времена для корупції, зокрема на митниці, то не в одного мене промайнула, мабуть, думка: «Ти диви, шо Байден животворящий дєлає...». Бо не треба буть дуже вже обізнаним із внутрішньою політикою в Україні експертом, щоб здогадаться – без потужної зовнішньої мотивації президент Зеленський у хрестовий похід на корупціонерів, росагентів та іншу подібну наволоч не вирушив би.

Причина тут навіть не в особистих рисах самого пана Зеленського. Справа швидше вже в тому, що всі українські президенти спроектовані за якимись однотипними кресленнями. І до них десь прилагаться таємна інструкція з експлуатації, де першим пунктом мабуть написано: «Президент України. Типова модель. Заводиться пендєлями».

Принаймні містер Байден, який протягом своєї тривалої політичної діяльності надивився всякого і мав можливість зблизька спостерігати за роботою усіх без винятку президентів України, про цю їхню цікаву технічну особливість без сумніву знає. І можливо тримає перед очима вищезгадану інструкцію спілкуючись і з паном Зеленським.

Те що єдиною причиною рішення пана Зеленського свірепо боротися з корупцію є понукання з боку США, чесно зізнається і він сам. Втім, це ніякий ні для кого не секрет, бо і учорашнє телезвернення пан Зеленський записав одразу після телефонної розмови із президентом США. Все це дозволяє нам легко реконструювати хід залаштункових, невидимих журналістам, подій в україно-американських стосунках протягом останніх двох місяців. Бо ж очевидно, що їхня інтенсивність просто зашкалювала, дипломатичні канали працювали з перевантаженням. Що ж вони там обговорювали? Дідусь висловить певні здогади, але спочатку раджу заварити собі кавоньки чи чаю і згадати, що надворі субота, вікенд і нарешті весна. Настрій покращився? Супер. Тоді приступаєм.

Два місяці тому, «в студьоную зімнюю пору», новообраний президент США Джо Байден подзвонив Ху@лу, з однією лише метою – сообщить йому, що він хуйло, а Україна знаходиться під захистом США. Все решта у тій розмові було звичним дипломатичним бла-бла-бла, а от месседж про Україну був головним. Ще й настільки гранично чітко сформульованим, що навіть таке тупе животне, як Ху@ло, мало це второпати.

У Києві слова Джо Байдена високо оцінили, неабияк зраділи та дали команду дипломатам приступити до підготовки офіційного візиту президента Зеленського до США. Адже відомо, що пан Зеленський мріє про відвідання США із першого ж дня на посаді. Однак у Білому Домі ця ідея зустріла певні застереження, оскільки на думку містера Байдена відвідання Діснейленду пану Зеленському ще треба заслужити.

Заслужити шляхом виконання різного роду домашніх завдань, які взагалі-то не дуже складні: реальна боротьба з корупцією, прискорення реформ, прищучення олігархів, викорчування промосковської сволоти тощо. Успішність пана Зеленського по виконанню тих домашніх завдань і становитиме згодом вартість його квитка до Діснейленду. Правда, є одна суттєва трудність у їх виконанні, а саме: треба не балакать, а робить.

Про ті труднощі відомо і в Білому Домі, де інструкція по поводженню з українськими президентами лежить на столі містера Байдена у розгорнутому вигляді. Втім, про пендєлі зараз не йдеться, а йдеться про іншу, не менш цікаву ідею. Про яку пан Зеленський вчора радісно обмовився, після чого усе стало на свої місця. Усе заграло свіжими барвами, зацвірінькали пташки, а з Москви почулися завивання та каркання. Тобто ситуація прояснилася. Що ж воно за ідея така?

Вочевидь, мова про спільно вироблений протягом останніх двох місяців задум, але як він буде реалізований у режимі реального часу дідусь не знає. Моє діло город копать, квіти у теплий ґрунт висаджувать та четвертий том «Історії» писать. Але в цілому, з околиці нашого села, ситуація виглядає наступним чином:

24 серпня Україна святкуватиме 30-річницю проголошення Незалежності. По всій країні пройдуть урочистості, а в Києві відбудеться потужний військовий парад, за яким на Майдані спостерігатиме велика кількість небайдужих українців, а також іноземних гостей. Серед яких напевне буде один дідусь, у трудовій книжці якого записана його остання посада – «президент США». А звати того дідуся Йосип Йосипович Байден.

Візит президента США – це дуже серйозно. І ясно, що якщо пан Байден прилетить наприкінці серпня в Україну, то прилетить він не з порожніми руками. Нескромно мабуть заглядати Байдену через плече, що саме він пакує в подарунковий папір, але дідусеві видно, що то якась абревіатура. І здається то MNNA. Обізнані дідусеві читачі безперечно знають, що то таке, але ж не всі з вас уважно стежать за зовнішньою політикою, тому поясню простими словами. MNNA – це Major Non-NATO Ally. Українською – основний і пріоритетний союзник США поза НАТО. Якщо це станеться і якщо саме з таким подарунком прилетить до Києва пан Байден, то це означатиме, що Україна приєднується до компанії таких держав, як Австралія, Ізраїль, Єгипет, Південна Корея та Японія. Тобто до невеликого кола країн, які є найближчими друзями й союзниками Америки з усіма витікаючими звідси політичними, військово-технічними й економічними перспективами. Ху@лу ж у такому разі залишиться лише в розпачі розглядати портрет Байдена й «зітхать та думку берегти, коли ж візьмуть тебе чорти».

Втім, містер Байден – то справді видатний актор сучасності і його переконливе виконання ролі «старого немічного дідуся» цілком заслуговує на Оскар. Бо є підозра, що стареча кволість лише частина його політичного іміджу, а шкутильгає він та падає на сходах лише коли на нього направлені телекамери. Коли ж журналістів поряд немає, Йосип Йосипович перетворюється на бадьорого дідугана, який все бачить і повсюди встигає. На відміну від Ху@ла, який перед телекамерами хорохориться, а от у реальному житті сидить десь у бункері «весь покритий плєсєнью абсолютно весь».

Дідусь якось дозволив собі порівняти зовнішньополітичну активність Байдена із роботою диригента, який управляє світовим симфонічним оркестром. Але на відміну від свого попередника, майстра хаосу і какофонії містера Трампа, робить це осмислено, дотримуючись партитури. Яку американські посли заздалегідь роздали державам-виконавицям, розтлумачили главам тих держав ноти і черговість гри, після чого пан Байден і взяв до рук диригентську паличку.

Ряд політичних аналітиків та музичних критиків відзначають скупий, економний стиль його диригування, порівнюючи Байдена із Гербертом фон Караяном. Котрий, як відомо, управляв своїм оркестром малопомітними порухами вказівного пальця. Іноді навіть здавалося, що Караян за пультом заснув. Однак музиканти Караяна слухалися ідеально і його оркестр завжди лунав фантастично злагоджено. Щось подібне демонструє зараз і пан Байден, хоча складно сказати, що його партитура відзначається якоюсь особливою віртуозністю чи складністю. А деякі навіть прямо кажуть, що музику світовий оркестр під управлінням Байдена виконує якусь просту і досить примітивну.

Такі зауваження дуже нагадують закиди недоброзичливців композитору Морісу Равелю, який у 1928 році написав одну незамислувату музику, котра, однак, миттю стала популярною. Заздрісники негайно охрестили ту музику примітивною попсою і формально були праві – музична фігура там дуже простенька, здається 18-тактна, до того ж  повторюється багато разів. А в класичній оркестровці лунає майже 20 хвилин. Але як лунає! Відірватися неможливо. Мова, як ви вже безперечно здогадалися, про геніальне «Болеро» Равеля.

Аналогія саме з цим музичним твором зринає в дідусевій уяві, коли спостерігаю за подіями в царині зовнішньої політики, де зусиллями США світові лідери знову зайняли в оркестрі свої місця, розгорнули своєчасно передані їм партитури та розпочали гру. Потихеньку, ще не дуже гучно заграли барабани НАТО, нормалізуються контакти між США та ЄС, саміт Великої Сімки повертається до звичної роботи, час від часу озиваються Велика Британія, Німеччина, Японія... І все це в такт, ритмічно та під схвальну посмішку головного диригента. Який нещодавно викликав істерику в Кремлі простою констатацією того факту, що Хуйло – вбивця. Проте така заява адресувалася Байденом не Хуйлу. По суті то був помах диригентської палички до всього світового оркестру. І оркестр зрозумів свого диригента правильно - Хуйло вбивця і про це можна відкрито казати.

Свою партитуру отримали і в Києві, отже вчорашній виступ президента Зеленського з оголошенням «чорної п’ятниці» цілком доречно розглядати в якості включення України до світового оркестру із власною, дуже важливою партією. Тепер дуже бажано, щоб вони не сфальшивили і не обмежилися балачками. Якщо не сфальшивлять – буде їм Діснейленд. Ну а якщо ні – тоді, соррі, пендєлі.

Бо успіх України – це і в інтересах США. Які давно вже не мають свіжого прикладу success story, за якого країна, котра обрала демократію та спирається на Америку досягає вражаючих економічних успіхів. Відсутність такого прикладу створює для США чимало геополітичних проблем, коли то там то сям вилуплюються ворожі американцям диктаторські режими. А відтак і демократичний світ виглядає малопривабливо. Україна ж – чудовий, а головне реалістичний шанс переконати світову громадськість в тому, що демократія це круто, а дружба із США то супер. Судячи з усього містер Байден це розуміє і шанс створити свіжу success story в окремо взятій Україні втрачати не збирається.

Музика лунає поки що тихо, але ж і Байден ще лише третій місяць при владі. Та й Болеро, якщо пригадуєте, розпочинається із ледь чутних барабанних ударів. Які по ходу виконання лунають дедалі гучніше, а далі в музичну канву по одному, а потім гуртом включаються інші інструменти, завдяки чому вправний диригент досягає шаленого крещендо. Від якого в поціновувачів музики вже скоро сто років мурашки по шкірі... Бо це таки «желєзноє Болєро!».

До речі, в класичній інструментовці Равель партії балалайок не передбачив, тож Ху@ло напрасно пижиться і даремно лякає Байдена союзом із Китаєм, домагаючись свого включення в світовий оркестр. Для Ху@ла в містера Байдена заготовлено іншу партитуру і цілком можливо, що там ідеться про «танец малєнькіх лєбедєй». Але не будемо забігати наперед – репертуар у пана Байдена багатий, концерт обіцяє бути цікавий та надихаючий.

Зберігаємо бадьорий бойовий дух та підтримуємо і зміцнюємо Армію України.
І слєдім, щоб віздє був порядок! А не то, шо січас

https://www.facebook.com/svyryd.opanasovych/posts/1916744535140556

Пригадуєте, друзі, як у 1533 році великий князь московський Василій ІІІ методично стягував під східні кордони Великого князівства Литовського небачені доти військові сили? А коли йому робили зауваження, ображався. І пояснював концентрацію військ внутрішньою справою Московії, винятково миролюбними цілями та необхідністю оборонятися від агресивного ВКЛ.

У ВКЛ тим часом точилася жвава дискусія – нападе Василій чи не нападе? Частина експертів схилялася до думки, що не нападе «бо ж надворі вже не 1514-й!». Втім, небайдужа громадськість ВКЛ та ветерани армій звитяжного Кость Івановича Острозького закликали не гадати, а готуватися до війни. Бо з історичного досвіду відомо – найкраще московити розуміють мову далекобійної артилерії.

Чи планував Василій ІІІ на 1534 рік нову масштабну війну – історики досі сперечаються, однозначної відповіді нема, бо як це часто буває у плин історії втрутилася випадковість. І коли восени 1533 року усі приготування до нової великої війни з ВКЛ були завершені, великий князь московський вже ладнався усістися на білого коня, як несподівано відчув десь нижче спини нестерпний біль – в нього виросла болісна пухлина. Хірурги довго і вдумливо розглядали оголену сраку Василія ІІІ, а тоді діловито перезирнувшись узяли до рук немиті ножі.

Операція пройшла успішно, за кілька днів Василій ІІІ сконав від сепсису, тож питання чи планував він напад, чи ні, досі відкрите.  Але це не так уже й важливо, бо все найцікавіше почалося після його смерті.

Після смерті Василія, формально великим князем став Іоан IV («Грозний»), якому було ще лише три роки і в цьому ніжному віці він поки що ссав кров та псував нерви лише своїм мамкам да нянькам. Реальну ж владу перебрала перша Семибоярщина, між боярами спалахнули чвари, Московія гарненько сповзала собі у хаос та безлад, тобто ВКЛ отримало нарешті унікальний історичний шанс для воєнного реваншу. Бо ж треба було повертати анексований Смоленськ та й усі раніше втрачені землі. А от як саме еліти ВКЛ цим шансом скористалися – мають уважно вивчати усі причетні до військово-політичного керівництва України діячі. Сподіваюся, всі вони добре засвоїли історичні уроки тієї ж Стародубської війни не у викладі московських істориків. А так, як усе було насправді.

Московію цілком можна перемагати. Щоправда, у XVI столітті для вирішальної над нею перемоги знадобилися ще довгі роки виснажливої Лівонської війни, в ході якої Московію таки загнали чобітьми під шконку, але для цього знадобилися об’єднані зусилля і Речі Посполитої, і Швеції, і Лівонського ордену, і Кримського ханства, і запорозького козацтва. Зате вийшло усе в них пречудово й Московія скоро занурилася у Поруху та Смуту й московити на довгі десятиліття втратили охоту навіть думати про втручання у європейські справи. А заодно сформували в себе стійку огиду та містичний жах перед колективним Заходом.

Саме в такому контексті слід трактувати зміст учорашнього посланія Хуйла Йосипу Йосиповичу Байдену. Бо там мова не про «нападе – не нападе», а про те, чого Хуйло найдужче боїться. Не випадково він так драматично вказував на сумні постаті нещасних Януковича й Лукашенка, яким Хуйло дуже співчуває і дуже не хоче опинитися на їхньому місці. Таким чином, за останні п’ятсот років мало що змінилося, принаймні найвразливішим місцем московського правителя досі залишається його срака. Сподіваюся пан Байден зрозумів месседж Хуйла вірно і зробить із почутого правильні практичні висновки.


https://www.facebook.com/svyryd.opanasovych/posts/1932108370270839?__cft__[0]=AZV_CRkA4gisco5h-zJHRhIJyGaqtpA-ZeVLtj-cil6mo5TvtoN02Imv-VOC7sLdYqEPqtJZ58kje3p37874vfIbp2fyr3hKZM8u1wflxYmHIQm9_Yb2jO7aGm0lHvPGMVn8nMsVxS9CnaiVZqCnmh5sLdRtd96lbzTJsa9XaguD5w&__tn__=%2CO%2CP-R

Так... на чому ж ми зупинилися... зараз гляну... ага! На постаті розхристаного і прекрасного прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона, який спускається у Борисполі по трапу літака із червоною папкою в руці.

Власне, візит глави британського уряду в Україну логічно розглядати разом із візитом глави уряду польського. Бо обидва прем’єри поспішили до нас не просто так. А, як дід сильно підозрює, Лондон і Варшава відгукнулися на прохання президента США Джо Байдена. Котрому доповіли, що його український колега, пан Зеленський, чогось рознервувався й несе околєсіцу.  От пани Джонсон та Моравецький і заспішили до Києва з метою привести до тями та вселити у нашого соплезубого тигра спокій і впевненість.

Втім, обидва прем’єри переслідували, окрім названої головної цілі, і кожен свою мету. Так, містер Джонсон під час перебування в Києві зумів таки вліпить жорсткого ляпаса Москві, а пан Моравецький, своєю чергою, не відмовив собі у задоволенні, аби підковирнуть Берлін. Його заява, що не можна однією рукою допомагати Україні, а другою заряджати зброю Хуйлу, з якої він потім стрельне по Україні та всій Європі, безперечно була в Берліні почута. І будем сподіватися, матиме хренові для Хуйла наслідки.

Якого ж ляпаса відвісив Москві Борис Джонсон дідусь розповість трохи нижче, а поки кинемо уважний погляд у темний глухий закут планети. Де затихарилося і злобно-перелякано зиркає оченятами очманіле Хуйло.

Гопнік Хуйло, котрий наїхав на США та НАТО зі своїм дурним ультиматумом, явно не чекав, що Вашингтон відповість настільки брутально, а головне – масштабно. Вже цілком очевидно, що Сполучені Штати скористалися необачним вибриком Москви, щоб перехопити ініціативу. І тепер херачать Вову Хуйла його ж оружієм, а на кожну істеричну заяву Москви, що Росія не збирається ні на кого нападать, слідує цинічно-хамська відповідь Вашингтона «А ви докажітє».

Хуйлу канєшно же обідно. А головне - непонятно шо робить? Війська у бік України усе ще рухаються, але нападать на Україну буде очінь больно і не факт, що успішно. Та й кораблі РФ у міжнародних водах ще бовтаються, але в акваторію Карибського моря їм путь закрит. Тим більше, Куба навідріз відмовилася, і навіть Ніколас Мадуро в разговорі з послом РФ у Венесуелі Сєрьогою Мелік-Багдасаровим отчотліво проізньос «Na hui nada?». Таким образом авантюра Хуйла учудить світову кризу в стилі 1962 року завершилася не розпочавшись, тож російські кораблі взяли лєво руля та подалися в Середземне море. Тіпа на ученія. Ну але ж там уже стоїть новенький норвезький фрегат «Фрітьоф Нансен». За яким у ранковому тумані вгадується громадний силует авіаносця «Гаррі Трумен» на чолі ударної групи ВМФ США.
 Американські моряки сильно тепер ризикують повмирати спостерігаючи за ученіями російського флоту зо сміху.

В цих умовах Хуйлу конче потрібно вихолостити наступальний порив США продемонструвавши, що Вашингтон не користується одностайною підтримкою навіть у НАТО. Це заданіє було поручене російським послам, які хвацько взяли під козирьок та продемонстрували традиційні для московської дипломатії нахрапистіть, галасливість і безтолковість. Часткового успіху було досягнуто лише в Римі та в Будапешті, але лише часткового. Бо італійський перм’єр Маріо Драґі навідріз відмовився летіти в Москву, пославшись, що він зайнятий і старенький. Але посол РФ Сєрьога Разов навколішках повзав та цілував Маріо черевики, аж поки роздратований Драґі погодився Хуйлу зателефонувати. Після телефонного дзвінка італійського прем’єра Хуйлу у Вашингтоні різко погіршився настрій в сеньори Маріаджели Дзаппії. Котра працює там послинею Італійської Республіки, і яку тут же викликали в Держдеп США та поговорили з нею за зачиненими дверима.

Значно драматичніше розгорталися події в Будапешті. Тамтешній прем’єр Віктор Орбан свято дотримується віковічних традицій угорських політичних еліт, тому в кожній зовнішньополітичній ситуації швидко і рішуче робить єдино неправильний вибір. Тож коли в Хуйла виникла потреба продемонструвати світу, що і серед країн НАТО у нього є спільники, дружина Віктора Орбана, пані Аніко Леваї, звично почала складати чоловікові у валізу шкарпетки. Поміркувавши, поклала туди й труси.

Віктор Орбан полетів у Москву, але відчуваючи на своєму загривку важкий погляд містера Байдена, улесливо йому вклонився і змовницьки підморгнув. Тобто коли Обран піднімався на борт урядового літака, угорська газотранспортна мережа вперше запрацювала в режимі подачі газу в Україну. Ставши таким чином додатковим джерелом газопостачання на випадок аварійних ускладнень з Хуйлом.

Цей підлий крок угорського партнера Хуйло звісно помітив. І належно оцінив. В Угорщині досі ядуче коментують фотографію, на якій Хуйло розмовляє з Обраном із дистанції метрів у десять, бо йому навіть стояти поряд із вертлявим мадярським прем’єром протівно.
 
Втім, сам Орбан Хуйлу не сильно і потрібен, йому треба було мати інфопривід, аби порадувати прогресивне людство черговим потоком ахінеї.  Що він і зробив, у черговий раз стривоживши населення мальовничого молдовського міста Бендери. Мешканців якого дідусь просить не хвилюватися, бо коли малообразоване Хуйло каже «бендєровцы», то він має на увазі не вас, а нас. Ну а нас такі заяви Хуйла не лякають, а лише смішать, бо ми маємо чим йому відповісти.

Таким образом, блеф Хуйла із наїздом на Україну, США та НАТО на сьогоднішній день ще далеко не вичерпався. Але перші результати вже проявилися. Серед них:
- Армія України впевнено піднімається в рейтингу найбільш потужних і найкраще озброєних армій Європи та світу. Ще кілька таких блефів Хуйла і Армія України увійде нарешті у трійку найпотужніших армій планети, посівши гідне місце поряд із США та Китаєм;
- щоправда, охоти блефувати в Хуйла надалі може й не виникнути – США своїм оголтєлим наступом зробили йому болісне щеплення. Проте, наскільки їхня вакцина «overreaction» виявилася ефективною покаже час.

- Протягом останніх двох місяців стільки говорилося про НАТО і Україну, Україну і НАТО, Україну в НАТО, НАТО в Україні, і НАТО в кожну хату, що вже навіть Хуйло про це заговорив, як про щось вполнє реальне. Та й громадська думка у країнах НАТО до такої перспективи потроху призвичаюється.

- Ідея створення малого НАТО у складі УПА (Україна – Польща – Англія) несподівано зайшла і має перспективи. Дід поки не коментуватиме цю ідею, там є над чим працювати. Але як спосіб додатково потроллити Хуйла та привчити його до тревожної мислі, що все пропало і йому гаплик, УПА цілком годиться.

На цій бравурній ноті варто було б і завершувати, але дід обіцяв розповісти про ляпас містера Джонсона Хуйлу.

Так ось, провівши переговори з паном Зеленським, Борис Джонсон глянув на годинника натякаючи, що досить базікати. Пора! Та сівши у кортеж обидва поїхали до Софійського собору.

Відвідання у цих умовах британським прем’єром Софії Київської для Хуйла удар іще болісніший, ніж зброя Армії України. Адже це прямий натяк, що майже тисячу років тому, коли на місці сучасної Москви ще лише комиші і реп’яхи росли, у Києві вже стояв величний собор.

Дідусь впевнений, що Борису Джонсону провели гарну екскурсію, там чудові гіди із прекрасною англійською. І мабуть, серед іншого, розповіли про Едуарда Вигнанця, якого ще маленьким колихав у Києві на колінах Ярослав Мудрий та казав майбутньому королю Англії усі-пусі. Мабуть же розповіли і про дружину Володимира Мономаха Ґіту Уессекську, яку було поховано поряд із чоловіком якраз у Софії Київській. Тобто, традиції нашого партнерства з Англією були закладені ще тоді, коли предки москвичів жили у дуплах дерев.

Дідусеві дуже кортить розгорнути цей історичний екскурс, але стримаюся. Дозволю собі лише нагадати, що Софія Київська – то не тільки наша історична й культурна святиня. То ще й пам’ятник небайдужим громадянам минулих століть. Чому? А ось чому.

Коли ви оглядатимете древню кладку собору згадайте, що кожен камінь, кожна плінфа там клалася руками, які перед тим тримали спис, меч або пращу. Софію будували люди, які перед тим героїчно відстояли Київ від навали печенігів 1036 року. І перші місяці обороняли столицю без князя – Ярослав Мудрий із військом знаходився тоді у Новгороді. Тож наші небайдужі предки самі зорганізувалися та самі тримали оборону від страшного ворога. І вистояли. Втім, про знамениту оборону Києва 1036 року дідусь детально оповідає в «Історії України від діда Свирида», вибачте за повторення.

Але візит Джонсона до Софії дуже важливий, адже історичний аспект у протистоянні із Москвою далеко не другорядний. Історичний фронт не менш важливий, ніж політичний чи дипломатичний, і це, як виявилося, чудово розуміє й Борис Джонсон. Не даремно ж він випускник Ітонського коледжу.

Зберігаємо бадьорий бойовий дух, допомагаємо Армії і знаючи свою Історію впевнено дивимося в майбутнє.

Доброго здоров'я, друзі! Дід поїв і в шапці, час писати вечірній пост.
Правда, розпочну з неприємної новини. Сьогодні під Чорнобилем стався бій, наші хлопці розхуярили командний пункт ворога, але генерала піймати не зуміли. Втік, сука.

Ну нічого, українці дуже швидко навчаються й дідусь не сумнівається – наші козаки наловлять нам тих генералів іще чимало.
А тепер про загальну картину сьогоднішніх подій. Попереджаю – дід не військовий експерт, тому умнічати про обстановку на театрі воєнних дій не буду. Але своїми спостереженнями і висновками поділюся.

З військової точки зору ворог розпочав вторгнення в Україну по абсолютно правильному, практично бездоганному плану. Рушивши у наступ одночасно з різних боків, причому всі напрямки були головними. Витримати такий наступ неможливо, у Європі немає жодної держави, оборона якої у подібній ситуації не посипалася б.

Але ж Україна, як відомо, «нєсостоявшеєся государство». Та й українці люди темні. І не стали вникати які там у ворога напрямки головні, а які второстєпенні. Ну й по необразованості своїй дали їм лупки одразу на всіх напрямках.
Враг остановився в замешатєльстве. Бо в їхніх планах уже було провести парад победи на Хрещатику чи не 26 лютого. Шо же дєлать? Нада значить шото придумать, але шо? Нічого не придумувалося, то вирішили дєйствувать по ранєє утвержденному плану. І знову рушили наступать. І знов вигребли піздюлєй на всіх напрямках одночасно.

Тоді надумали вдатися до воєнної хитрості. І запропонували провести переговори. Тіпа, шоб воспользувшись паузою в бойових діях перегрупуватися, а заодно підтягнути снабженіє і свіжі резєрви. Но оказалося, що українці народ крайнє некультурний. І не знають, що під час переговорів прийнято сидіти чемно та не стріляти. Натомість ЗСУ продовжило методично лупити по російським військам, а заодно і по снабженію та по резєрвам з усього, шо літа і що стріля. Тож товаріщі генєрали не могли в тому грохоті собратися з мислями.
Єдине, що генєралам прийшло на ум, це що на українців треба навести жах. Щоб дух Армії України дрогнув і вона нарешті почала втікати, як це предписано планом російського наступу.

Для залякування ворог вдався до засобів, які раніше завжди мали ефект. Наприклад обстріли мирних мешканців, після чого починається паніка, безлад, хаос у якому так приємно вводити в місто десантно-штурмові бригади. Але виявилося, що обстріли викликають в українців не страх. А потроюють і без того безмежну люту ненависть. А в Армії ненаситну жагу ворожої крові.
Тоді на сцену випустили Рамзанку. Якого в Росії усі бояться до всирачки. Рамзанка повідомив про виліт в Україну супер-пупер елітного підрозділу, очікуючи, що українці вже при цій звістці розбіжаться. Українці справді розбіглися і з розгону вломили елітним кадировцям у місті-герої Буча елітних піздюлєй. Тепер Рамзанка Диров оплакує смерть двох своїх бійців, бо рештки остальних йому очевидно ще не прислали.

Тоді в чиюсь деформовану фуражкою голову прийшла геніальна мисль – обстріляти всі телевежі і таким чином припинити трансляцію телепередач, з яких якоби українці черпають бойовий дух. Вони б іще станції обслуговування пейджерів обстріляли, ідіоти. Однак ефект від тих обстрілів усе таки був - відео палаючих в Україні телевеж без упину транслювали усі телевізійні агентства світу, викликаючи у свідомості спогади про вежі-близнюки в Нью-Йорку, атаковані терористами 11 вересня 2001 року.

Одночасно Хуйло вирішив налякати українців ужасним Лукашенком. Тепер на кордоні топчеться в нерішучості нєпобедімий білоруський вермахт, але українці чомусь не бояться, а натомість неполіткоректно жартують про «бульбу в мундірах». У білоруському вермахті тим часом не так весело, кожен білоруський солдат стоїть зараз перед складною дилемою, що дєлать? Нападать? Чи тікать назад? Чи здаваться у плєн? Армія України теж дивиться на них прикидуючи, що його з тими білорусами робить? Просто відібрати танки і надававши піздюлєй відправити всіх у полон? Чи почати формувати з них Білоруський Легіон для майбутнього штурму Мінська? Сложний вибір, треба думати.

А тим часом в Москві таки придумали чим можна налякати українців! Януковичем! Дід, як почув, аж розреготався. Узяли й привезли старого переляканого придурка в Мінськ. Ну тут нічого странного, удівітєльно другоє – як етот ізвесний храбрец досі не вмер від страху?
Таким образом, на кінець сьомої доби війни можна зробити сміливий висновок – нікого страшнішого за нас із вами в Україні нема. Армія наша агресивна, Тероборона ахуєнна і про це вже достеменно, в ужасних подробицях, відомо ворогу.
Ворог іще дуже сильний, і дуже небезпечний. Боятися ворога не слід, але зневажати його теж не можна. Його треба бити. Бити винахідливо, всіляко та всебічно. Планомірно вселяючи у ворожих солдат містичний ужас та гостре бажання поскоріше дременути додому.

Наявних в Україні російських військ для серйозного просування вперед уже не вистачає. А їх моральний стан щогодини падає, тож у Росії напевне вже повним ходом іде мобілізація резервістів. І це чудово – війна повинна прийти у кожну російську хату. В російських родинах мають починати боятися та ридати вже з моменту отримання повістки.

Щодо міжнародних санкцій проти Росії – вони воістину прекрасні. Але не треба чекати, що вони викличуть там бунти чи революцію. Для революції потрібен народ, у Росії народу нема, є стадо баранів. Весь сенс санкцій у іншому – у тому, щоб після Перемоги, нове керівництво «дємократічеської Росії» безропотно погодилося з усіма пунктами капітуляції, повернення Україні Донбасу й Криму. А також, щоб віддало ядерну зброю в обмін на поступове ослаблення санкційного пресу. Або просто в обмін на їжу.

У 2015 році дід у одному з інтерв’ю казав, що смерть Путіна зараз нам не потрібна. Бо спершу він має виконати свою історичну місію - довести Росію до ручки. Тепер же дід із задоволенням констатує – час настав. Хуйло із поставленою задачею успішно впорався, місія виконана, пора у могилку.

Як і коли Хуйло зіграє в ящик нам знати не дано, сподіваюся, що скоро. Але ось що спало дідові на думку - що гучніше Хуйло натякатиме на ядерну війну, тим скоріше його приберуть. Хто? Не знаю і зараз мені це не цікаво. Наша задача воювати, іншого вибору в нас нема. А ті кому положено, нехай думають про утилізацію Хуйла - зажився він на цьому світі.

Однак війна триває, у кожної війни є свої фази і ось сьогодні дід побачив у новинах повідомлення, на яке давно чекав. При тому – одразу два такі повідомлення. А саме:
- сьогодні прем'єр-міністр Іспанії ухвалив рішення про надання Україні наступальних видів зброї;
- сьогодні ЗСУ вперше у цій війні перейшли у наступ. Під Горлівкою.
Совпадєніє? Хтозна

Зберігаємо бадьорий бойовий дух, усіляко підтримуємо Армію і Тероборону. Головніших турбот у нас зараз немає.
А також пам’ятаємо що всі гуртом виконуємо зараз надзвичайно важливу місію – дивлячись на Українців Господь бачить, що людство не безнадійне.

...Крім того, намагаюся донести до читачів деякі власні спостереження і переконання, які сформувалися не вчора, адже вивченню історії я присвятив понад тридцять років свого життя. Так, скажімо, мене неабияк дратує згадка про росію як про імперію. Слово «імперія» в контексті росії у нас вживають автоматично, не задумуючись, як щось самозрозуміле. А тим часом це велика історична помилка. росія ніколи, від часу свого виникнення й до сьогодні, імперією не була, не є, і вже точно не буде.

Називаючи росію імперією, ми, самі того не бажаючи, даємо нашим ворогам підстави самовпевнено всміхатися. Адже вони цілком щиро вірять, що їхні предки ходили по Україні та по інших загарбаних москвою територіях у пробкових шоломах, несучи диким тубільцям освіту й культуру. Ну чисто тобі британські колонізатори в Азії та Африці. Хоча насправді все було навпаки, і навіть у радянські часи уродженець російської провінції, потрапляючи до будь-якої національної республіки — від Узбекистану й Грузії до України й Литви, неприємно дивувався, які гарні й охайні там міста та села і що місцевий люд живе краще, ніж в рсфср. Надивувавшись, такий росіянин неодмінно ловив себе на думці: «То вони за наш рахунок жирують».

До чого це я? А до того, що московське князівство, яке вилупилося в інкубаторі Золотої Орди, не бачило і не могло бачити жодної іншої моделі державного устрою, крім ординської. Природа ординської моделі полягала в утриманні культурно й економічно більш розвинених територій під владою держави, яка перебуває на значно нижчій сходинці розвитку. Натомість природа імперій прямо протилежна — високорозвинена метрополія захоплює та експлуатує менш розвинені колонії. Отже, згідно з типологією держави, ухваленою українською сільською етатологією, Дід Свирид не вважає росію імперією, бо росія завжди була і досі залишається класичною державою ординського типу.

Без розуміння цієї важливої обставини нам важко буде здобути остаточну перемогу над рф. Бо якщо боротися з росією як з імперією, ми наробимо купу прикрих помилок. Дарма ми намагаємося розгледіти у рф якусь «ліберально-демократичну громадськість» або «еліти», котрі буцімто можуть впливати на її політичний курс. Насправді ніяких «еліт» чи «громадськості» в державі ординського типу, на відміну від імперії, бути просто не може. Там є лише правитель (хан, цар, президент) та його холопи. Про це слід повсякчас пам’ятати, коли нам у черговий раз закортить назвати росію імперією.