Країна та її мрії

1. Обеспечение всех детей хорошим образованием.
2. Поддержка бизнеса, как фундамента благополучия всех жителей страны.
3. Поддержка художников и людей искусства, как основы духовного развития человека.

«Нельзя говорить, что Тавхелидзе не понимает физики:
ведь он даже не знает, что она существует!»

А вот правящий класс существование в сверхцентрализованном государстве устраивает чуть больше чем полностью.

В тени НН
Журнал наблюдений проекта "В тени Николая Николаевича"

Svetik пише:Пани Меркель, озвучила головні напрямки розвитку Німеччини.

1. Обеспечение всех детей хорошим образованием.
2. Поддержка бизнеса, как фундамента благополучия всех жителей страны.
3. Поддержка художников и людей искусства, как основы духовного развития человека.

От і подумалося, чого саме я хотіла для своєї країни?

1. Так, саме гарної освіти та розвитку науки і технології.

2. Конкурентного середовища для бізнесу, та інвестицій в сучасну промисловість. Не обіцянки цяцянки що вже три десятиріччя нам на вуха вішають, а саме конкуренція та розвиток.

3. Потужна охорона здоров'я.

4. Розвиток українського культурного середовища.

Й все б це було можливим, аби в головах виборців хоч трохи розуму було. Але ті умови, що упродовж відновленої незалежності створили ментальну вавку, нищать не те що будь-яку справу, а навіть саму мрію на самому початку.

ХТОСЬ пише:

vladilen пише:Взяли фото Леонида Даниловича растиражировали с подписью: "Таким не должен быть человек!". Потом взяли фото Ющенко с той же подписью, потом фото Януковича, потом фото Порошенко... А каким же он тогда быть должен? Все черты homo sapiens уже перебрали... Осталось только фото Зеленского в коллекцию добавить и можно к Брему перехдить...   :)

vladilen пише:Так вы и Путина в ту же коллекцию фоток засунули. В чем вопрос? Но это тузовые карты, есть и поменьше в колоде. Есть и просто карты-картинки.   :)

Но оболванивание действительно есть, только состоит оно в другом -- в системном, институциональном обмане в течение не одного поколения, сформировавшем уродливую картину Мiра, уродливо раскрашенную уродливой системой (прото)ценностей, в центре которой сладкая парочка: глистоид + единственно умный гегемон.

Механизм, опирающийся на власть гегемонов, доказал свою непригодность для решения подобных задачи -- большевики, либеразматики -- сколько ж можно.

Как стимулировать работу неработающих мозгов органически, отказавшись от механизма гегемонов? (Кстати, как отказаться-то? Они ж прут изо всех щелей.)

Президентские выборы в Украине всякий раз превращаются в референдум о будущем.

За наши голоса во втором туре сражаются не политики. Битва идет между цивилизационными предложениями. Европа или Россия. Украина или УССР.

Нашей стране выпало жить между двумя центрами притяжения – и последние тридцать лет мы спорим о выборе орбиты.

Но примечательно то, что политики, олицетворявшие каждый из лагерей, порой ситуативно переходят "линию фронта". А их публичное позиционирование зависит от лозунгов конкурента.

Декабрь 1991-го. Первые президентские выборы в истории независимой Украины. За главное кресло страны борются бывший секретарь ЦК КПУ Леонид Кравчук и один из основателей Народного Руха Вячеслав Черновол.

Последний вполне тянул на роль отечественного Вацлава Гавела и Леха Валенсы. Но сценарий западных соседей не сработал, Черновол проиграл своему номенклатурному визави. Страной продолжил править отставной коммунист.

Лето 1994-го. Страна выбирает между двумя Леонидами. Кучма выступал за тесные связи с Россией – и собирал голоса на юге, востоке и в некоторых центральных областях. На его фоне Кравчук был лицом независимости – и за него шла голосовать столица и западные области.

Осень 1999-го. Во втором туре сражаются действующий президент и глава компартии Петр Симоненко. На фоне последнего Леонид Кучма обречен выглядеть проукраинским политиком – и те, кто не хочет прошлого, вынужден голосовать за действующего.

В результате президент собирает больше всего голосов в тех регионах, которые в 1994 году отдавали предпочтение его конкуренту.

Следующие две кампании снова стали битвой между цивилизационными векторами. Пророссийский Виктор Янукович проиграл в 2004-м проукраинскому Виктору Ющенко, чтобы взять реванш в 2010-м. А затем случился второй Майдан.

После Небесной Сотни и российского вторжения пророссийский лагерь был дискредитирован. Первые четыре финалиста гонки представляли проукраинский лагерь. Победа досталась Петру Порошенко, и впервые в истории страны пророссийский кандидат не дышал ему в спину.

Война и оккупация, вычеркнувшие из электоральной карты страны несколько миллионов избирателей с просоветскими взглядами, дали о себе знать и в 2019-м.

Петр Порошенко строил свою кампанию на том, что любой его оппонент будет ставленником Кремля. Но в том и особенность, что отчетливо пророссийский Юрий Бойко занял лишь четвертое место. А с триумфатором гонки Владимиром Зеленским все было сложнее.

Социология показывала, что его электорат в первом туре состоял на две трети из проукраинских избирателей и примерно на треть – из пророссийских.

Фактически, шестой президент страны воспринимался как прямая угроза суверенитету лишь в глазах избирателей пятого.

С той поры прошло полтора года.

Зеленский давно растерял свое изначальное очарование. Сторонники Москвы разбредаются искать более очевидного капитулянта. Сторонники Европы уходят искать менее очевидного.

Президента продолжает спасать изрядно потускневший имидж "нового лица", но этот статус истончается с каждым месяцем.

Рано или поздно он перейдет свой собственный президентский рубикон. Тот самый, после которого уже нет смысла кивать на предшественника и единственное, что начинает иметь значение – это твое наследство.

Но даже если действующий президент решится пойти на второй срок, мы понятия не имеем, с кем ему придется сразиться во втором туре. По той простой причине, что Зеленского сегодня подпирают сразу два идеологических полюса.

С одной стороны, понемногу растят мускулы пророссийские партии. Они делают ставку на усталость и апатию. Обещают прекратить войну и очерняют идею евроинтеграции. За шесть лет они нарастили медиамышцы и с их помощью приучают страну к мысли, что "не все так однозначно".

С другой стороны Зеленского подпирает проевропейский лагерь. Тот самый, что видит в шестом президенте ставленника олигархов. Он критикует его за коррупцию и кадровую политику. За половинчатость и невнятность.

Этот лагерь состоит из разных партий, но все они воспринимают выборы как возможность вернуть страну в пространство проевропейской конкретики.

Но в том и особенность, что позиционирование Зеленского будет напрямую зависеть от того, с кем он сойдется во втором туре.

Если его конкурентом станет проевропейский кандидат, то нынешний глава государства будет лицом реванша и застоя. Пророссийским соглашателем и могильщиком реформ.

А если Зеленский сойдется с пророссийским кандидатом, то автоматически угодит в категорию "меньшего зла". На фоне конкурента станет лицом проевропейского вектора. И будет собирать в свою копилку голоса тех, кто сегодня призывает к импичменту и третьему Майдану.

Собственно, в украинской истории такое уже случалось. Позиционирование претендента определялось фигурой его визави. А потому те, кто отвергал Кравчука в 1991-м, голосовали за него в 1994-м. А те, кто отвергал Кучму в 1994-м, вынуждены были поддержать его в 1999-м.

Украина – страна тысячеликих президентов. Финальная редакция их роли определяется лишь тогда, когда мы узнаем фамилию конкурента. А потому один и тот же человек может проделать путь от пророссийского ставленника до хранителя суверенитета. И наоборот.

У судьбы довольное специфическое чувство юмора, не так ли?

https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2020/10/4/7268476/

ПРАВДА ПРО Г@ВНО

«Я всегда торговал говном, всю жизнь.  Я ничего другого не могу кроме как торговать говном.  Мой прайс не менялся в течении 15 лет. Я не знаю, что такое маркетинг, реклама, тренинги, воронки продаж. У меня нет  продающих сайтов и  страницы в Фейсбуке.   У меня даже нет визиток. Я прихожу к своим клиентам,  у них на стенах висят календари с логотипами моих конкурентов,  сотрудники  пишут в блокнотах с логотипами моих конкурентов,  ручками на которых  логотипы моих конкурентов.  А я просто прошел по кабинетам,  разнес конвертики с деньгами   и 80%  всех закупок делается у меня.  Ну могу еще вечером выпить пару литров вискаря в бане с замдиректора по коммерческим вопросам.

Конечно  же мой бизнес «просел» после всех последних событий.  Да, я хочу также торговать говном,  просто потому что ничего другого я не умею и вряд ли уже  научусь.  И была только одна страна,  кроме нашей,  которая потребляла мое говно в неограниченном количестве –  это Россия. А ты знаешь сколько таких как я? Каждый второй.    И как бы мне не было сложно это принять,  я благодарен  Европе,  благодарен нашим патриотам, которые заблокировали мою работу с Россией, я бы сам на это не решился,   тяжело решиться когда деньги текут рекой.  И я хочу, чтобы  Европа все-таки «дожала» нас,  чтобы они научили нас быть людьми,  чтобы моим детям не пришлось, как мне, торговать говном»

Как-то так!

https://www.facebook.com/ilinov.na/posts/3487507397962311?__cft__[0]=AZV4irQFgkEL6WKpR8WixIOlX46C52mx_KC4LAbozUXUfOjQqNf1BY6XjFPW6c_d-aRfyluMTk83D0YjkmSahaah5od0KIl59Jgbdj_VGX9Sf9bUDGRL8sMSMCTfG_m-O_hEZ3SXH-tA-HBSmblOzI8wUH9GANxwuzbjduVVrOOIKN5MwZP1U5FDURn-B2fRRHQ&__tn__=%2CO%2CP-R

Неоднократно писал о значении социальных санкций за нарушение общественного договора в обществах скандинавских стран. Давление общественного порицания там настолько велико, что неизвестно, чего "исключительно-ценные граждане" боятся больше - решений суда или осуждения обществом.

"Следуя механизмам социального контроля в достаточно сплоченных сообществах, таких как скандинавские, где различия между государством и обществом в значительной степени размыты, «неповиновение», скорее всего, может привести к потере репутации или даже исключению из доминирующей социальной группы, даже если «неповиновение» служит чистой материальной выгоде личности. Это важный аспект моральной логики современного государства всеобщего благосостояния"

"The Nordic Model: Conditions, Origins, Outcomes, Lessons" by Matti Alestalo, University of Tampere
Sven E. O. Hort, Södertörn University College, Stockholm
and Stein Kuhnle, Hertie School of Governance and University of Bergen.

Соответственно, вопрос - как им это удалось?

Ответ прост, но сложен в исполнении... Катализатором изменений в культуре общества являются масштабные инвестиции в соответствующие образовательные и просветительские проекты. Другими словами - чтобы реализовать идею государства всеобщего благополучия, необходимо мощное просветительское движение продвигающее и обслуживающее идею справедливого общества и государства. В Скандинавии основой такого движения стали две взаимосвязанные институции неформального образования - Высшие народные школы и образовательные кружки. Так в Швеции, с населением в 9.5 миллионов человек работает 156 Народных Высших школ и десятки!!! тысяч кружков. Вся эта история, начиная с 1876 года финансируется налогоплательщиками. На сегодняшний день, только система НВШ "съедает" 500 млн. евро из шведского бюджета. А вся система финансирования НЕФОРМАЛЬНОГО сектора просвещения обходится шведам, приблизительно, в 2 млрд. евро в год. То есть, годовой бюджет школы для взрослых, в которой одновременно обучается от 150 до 250 взрослых составляет 3 200 000 Евро. или 105 млн. грн.!!

Таковы масштабы инвестиции скандинавов в общественно-политическое, социальное, экономическое и психологическое развитие своих граждан. Простая сравнительная статистика показывает, что в Украине необходимо около 400 таких школ для взрослых.

Да, к стати. Вопрос не стоит финансировать государству весь этот движ, или нет. Государство в Северной Европе это набор институтов, администраций и политик обслуживающих общество. И пусть только попробует чиновник засунуть руку в карман налогоплательщика. Санкции будут немедленно. Общество не прощает подобных прецедентов.

А можно быстрее и дешевле? Нет. "Офиса простых и быстрых решений" в вопросах трансформации культуры не существует. Это "длинная игра" в которой есть начало и нет конца. Но без этой игры, шансов выстроить сообщество в котором хотелось бы жить, работать, развиваться … и тем более - государство всеобщего благополучия - НЕТ!

https://www.facebook.com/s.chumachenko/posts/3518953208160791

У мене часто питають, за кого буду голосувати. Давайте розкажу всім одразу, щоб десять разів не повторювати.

Зараз буде трохи боляче, бо доведеться відірвати погляд від власного холодильника і подивитися на більш масштабні речі.

Московське князівство в 1290 році мало територію приблизно як половина Сумської області. З того часу воно почало загарбницькі війни, захопило Переяславль, Володимир, Нижній Новгород, Суздаль, Твер, Новгород, Псков, Рязань, Казань... Потім було підкорення Сибіру вже Московським царством. Потім захоплення вже імперією Фінляндії, Гетьманщини, Польщі, Кавказу, Чукотки і так далі. Я здивований, що про це так мало пишуть. Це все дані з відкритих джерел, можете почитати.
Як маленьке князівство за 600 років захопило 1/7 суходолу на планеті? Чи військовим вмінням, чи підкупом, чи брехнею, чи провокаціями, чи розпалюванням міжусобиць (громадянської війни) у майбутньої жертви перед нападом Москви, чи все разом -- це вже деталі. Рахунок, як-то кажуть, на табло: Москва має неймовірний військовий досвід. У кожного з нас бувають такі моменти: сидиш, схопив голову руками і думаєш, що досвід -- це така штука, яка приходить одразу після того, як була потрібна. Тому не кажіть мені, що величезний успішний досвід агресивних загарбницьких воєн нічого не значить.

Окупований Крим, війна на Сході, що триває вже 5 років, є логічним продовженням агресивної політики, яку Москва вела завжди. Хіба що крім тих років, коли зализувала рани. Що ж у нас відбувалося на початку війни:

Де колишній Президент України Янукович? -- втік в РФ.

Де колишній Прем'єр-Міністр України Азаров? -- втік в РФ.

Де колишній Голова СБУ Якименко? -- втік в РФ.

Де колишній Міністр внутрішніх справ України Захарченко? -- втік в РФ.

Де колишній Міністр оборони України Лебедєв? -- втік в РФ.

Де колишній Генеральний Прокурор України Пшонка? -- втік в РФ.

Мені взагалі цікаво: чи було колись у світовій історії таке позорище, коли все вище військово-політичне командування країни, що зазнала агресії, дременуло до агресора у перші дні війни? І якщо це не було зовнішнє управління Україною з Москви, то як тоді взагалі має виглядати зовнішнє управління?

Чи потрібно пояснювати, яка це трагедія для країни, коли в перший день війни всі вищі силовики переходять на бік ворога, з усією секретною інформацією, впливом, всіма ресурсами? Залишивши після себе країну з купою "кротів", які працювали на ворога. Залишивши після себе країну з пустою казною. Питається, а чим вони займалися тут до втечі, 3-4 роки на керівних посадах? А як вони на тих посадах опинилися? Тут хотілося б передати великий привіт всім, хто голосував за Януковича в 2010 році, але зараз не про це.

Зараз про те, як ми взагалі тоді встояли і при всій трагічності ситуації відбулися поки що легким переляком? Як ми вперше в історії більш-менш успішно обороняємося від росіян вже протягом п'яти років? Звичайно, треба віддати належне і військовим, і добробатам, і волонтерам, але ми скоро вибираємо Верховного Головнокомандувача. Ні пенсії, ні дороги, ні зарплати, ні тарифи ми не обираємо 31 березня, то все буде на парламентських виборах. Ми обираємо Верховного Головнокомандувача і зараз про нього.

Звичайно, я буду голосувати за Порошенка. Ще ніколи не було настільки простого і очевидного вибору. Навіть у такій безвихідній ситуації він зміг затягати війну по кабінетах! Це було настільки круто, що просто захоплює дух.

Пам'ятаю, як у 2014 році ми думали-гадали, чи будуть росіяни бомбити наші міста. Тобто, не росіяни, а "авіація ЛНР", само собою. Ні, обійшлося, не бомбили. А обійшлося не тому що у нас була протиповітряна оборона, її тоді з усіх сил відновлювали навіть навколо Києва, наскільки я знаю. І обійшлося не тому, що бомб не вистачало -- у росіян вистачило б ненависті і бомб рознести все так, щоб до Дніпра стояв один фундамент. Нас не бомбили, тому що над Москвою нависла загроза санкцій. А санкції ввели різні країни, тому що у нас була міжнародна підтримка. А міжнародна підтримка не з'являється сама собою, ніхто не хоче вводити санкції, розривати бізнесові зв'язки та втрачати гроші. Міжнародна підтримка -- це величезна дипломатична робота, яку провів Порошенко і команда. Взагалі-то у нього ціла купа досягнень за ці 5 років, але сьогодні -- про найголовніший результат. Так, Порошенко затягав війну по кабінетах. Тільки через це війну не відчувають 80% країни, хіба що чують про неї з новин. Тільки через це рахунок загиблих і зниклих безвісти ще не пішов на сотні тисяч або навіть на мільйони.

Хоча в 2014 році я за нього не голосував і навіть був дуже злий, коли дізнався, що він переміг. Бо, мовляв, одного олігарха вигнали, а іншого поставили. Та ще й співзасновника "Партії регіонів".

Не змінили моєї думки про Порошенка і його візит у Крим у лютому 2014-го, і розповіді моїх київських друзів, наближених до оборонки, що Порошенко виділяє на армію величезні власні гроші. "Величезні" -- це значить мільйони доларів. "Та хтозна", -- думав я тоді в 2014-му, -- "якщо це правда, то дивно, чому він не афішує свою допомогу армії. Щось тут не сходиться". Публікувати ці дані почали вже значно пізніше, десь у кінці 2015 року.

Вперше я подумав, що помилявся відносно Порошенка, під час мінських переговорів. Ну тих, що тривали 11-12 лютого 2015 року з 5 години вечора до 10 ранку без перерви. Вести переговори -- це взагалі непросто, а вести переговори з вечора до ранку -- це неймовірно важко. Після таких переговорів Путін вийшов до преси зі словами: "Це була не найкраща ніч у моєму житті" :)) Д,Б. У коментах скину лінк на відео.

Після таких переговорів смішно виглядало скиглення на фейсбуках, мовляв, "нас зливають". Якби нас зливали, то вони б потринділи півтори годинки для годиться та й пішли б собі пити шампанське. Навіть для окозамилювання (мовляв, дивіться як я борюся за Україну!) 15-годинні переговори без перерви -- це занадто.

Ще таке цікаве питання. Частина політиків США ходять до спецпрокурора Мюллера як на роботу, дають покази щодо втручання РФ у вибори Президента США 2016 року. Колишній канцлер Німеччини Шрьодер отримав дуже тепле місце у Газпромі. Це тільки ті випадки, які можу сходу згадати. Чому Москва купила частину політиків США, Шрьодера купила, а Порошенка не купила? Тому що навіть не пропонувала? Ні, я впевнений, що пропонувала, це якраз їхній метод. Якби Порошенко погодився, отримав би кілька мільярдів доларів. У таких питаннях за Москвою не заржавіє.

Що змусило Порошенка сказати у мікрофон: "Прощай, немытая Россия!", після чого над немитою стояв дим коромислом ще два тижні? Мабуть, тільки те, що війну з РФ він сприймає як щось глибоко особисте і в нього з росіянами якісь свої давні рахунки.
Мені важливо, що росіяни ненавидять Порошенка вже більше, ніж Мазепу. Нікого з кандидатів росіяни так не поливають брудом, як Порошенка. Значить, домовитися з ним не вдалося. Мені важливо, що у деяких російських персонажів, як от у Чапліна, виступає холодний піт від однієї думки, що Порошенко виграє ці вибори.

Так, обвалилася гривня, так, ціни, тарифи злетіли вгору, але це все проблеми мирного часу. Проблеми воєнного часу -- це дістати питну воду, наприклад. Це дожити до завтра і не здохнути від голоду, холоду, від кулі, міни, від звичайного апендициту. Це шукати своїх зниклих безвісти дітей або батьків десятиліттями і не знаходити.

І зараз мені справді страшно. Страшно, що по моєму місту почнуть так само бігати наркомани з автоматами. Страшно, що в президентське крісло сяде хтось інший, хто піде на компроміс із росіянами, здасть Крим і Донбас, хто відкотить країну до стану 2013 року, знищивши всі позитивні зміни, що відбулися в країні за ці 5 років. А то ще й почне вибачатися в Кремлі, що ми стільки оборонялися і оголосить наших воїнів військовими злочинцями. Що, таке неможливо? Ну те саме говорили і про війну з росіянами 5,5 років тому. Казали, що це неможливо, а ось же вона. А всіх тих, хто розумів військову загрозу, як їх називали? "Оголтелыми националистами", правильно?

Звичайно, ніхто не скаже у мікрофон: "Любі маї! Нам треба падивитися правді в очі. Ми не маємо сил оборонятися. Досить кровапралиття, досить сліз. Нам патрібен мир. Я здаю Донбас і Крим!" Ні, цього й не треба. Достатньо тільки відстоювати наші інтереси на міжнародній арені не так активно АБО не так професійно, як це робить зараз Порошенко. Все інше РФ зробить сама...

Росіяни ніколи не забудуть нам такого приниження (5 років нашої оборони, виключення з міжнародних організацій, понад 10 пакетів санкцій тощо). Якщо ми поступимося, захоплені землі стануть плацдармом для наступної агресії, аж доки вони не розтягнуть всю нашу країну по шматках. Так вже було в 1918 році. Не для того росіяни починали війну, щоб зупинитися на Дебальцевому. Вони сприймають всю Україну як бунтівну провінцію і не заспокояться, доки не дійдуть до Львова. Нам життєво необхідно розуміти військову загрозу, яка все ще існує. Сотні російських танків вже 5 років стоять біля наших кордонів і тільки чекають моменту..

Віталій Тронь.

як ви знаєте або десь чули, моделі історії бувають поступальні, відступальні, коливальні лінійні, а також циклічні (еклезіаст), спиральні (як спроба синтезу) або всілякі складніші та простіші (до останніх можу навести нирваничну теорію будизму, що насправді нічого не відбувається).

А ладно, до чого це я. Часто думають, що Крим й Донбас поступально русифікувався, і дорусифікувався до отого що сталось в 2014 році. Це просто і красиво для теорії, але насправді ніфіга.

Не знаю за Донбас, але Крим поступово українізувався, дуже повільно, але ще скоріше нейтралізувався.

В 2004 мені довелося витягувати з маршутки двох дівчат, які посміли балакати українською - від розгніваного натовпу салону (при чому один рускоязичний - той що вискочив услід за нами та хотів побитися - був корєєць), да, отакі спогади, отакі були тоді і випадкові знайомства.

Але вже в 2012 мовно-язичне протистояння настільки всіх виснажило, що не тільки українці не сапалися на російську (до чого всі звикли і так), але і правильнощелепні вже не проявляли ніякої реакції на українську.

Вперше я це відчув 2008 року в Севастополі, коли гуляв там самим центром і тут дуже некстаті на мобілу подзвонив львів’янин.

Я думав що опинився в пастці (нагадаю - 4 роки до того був випадок в маршрутці, який нікого б не здивував). Якщо я відповім йому порускі, львів’янин образиться. Якщо ж українською - образиться Севастополь. Тоді ще я був ризиковий пацан (ви всі такі, поки немає окупації) і заговорив українською, та ще і з таким акцентом, якого мене все літо вчив друг що пожив там і засвоїв говірку. Навколо мене почали збиратися севастопольці. Львів’янин, як назло, завів мову про Бандеру та інших Наших Провідників. Я відійшов подалі від води, бо Севастополь всеж місто моряків, а на суші вони слабкіші, договорив і озирнувся на гурт місцевих. У них на обличчях були чи усмішки, чи посмішки.

“Блін, зараз почнеться”.

Але вони підійшли і спитали мене, звідки я приїхав і чи подобається мені “наше місто”. Да, вони намагалися говорити українською, і в деяких щелепи чудово з цім справлялися. По досвіду я знав, що краще починати з другої частини питання, я запевнив що о, місто, да, чудове, всьо такоє. Вони зраділи ще більше і пригадали першу частину - то звідки ж я приїхав, чи може приплив чи прилетів. І коли я назвав їм сусіднє кримське місто, то вони були дуже розчаровані. Усмішки перетворилися на ніякові та натягнуті, і вони розійшлися з легким відчуттям що їх накололи.
Ну, багато можна такого всякого попригадати.

Наприклад, як лідери рускіх общін (їх у нас тоді було штук сто - лідерів, не общін) з роками все частіше збивалися на українську лексику, і нема було кому навіть поправити їм будьоновку та парашут.

Або як мій знайомий кримчанин, сам з роду західних українців, поплентався на прийом до нового начальства - прислане з Донецьку в комплекті з Джарти, і плентавсь туди як на страту. А той, зустрівши його з досьє на кримчанина в руках, грізно звелів помічникам удалитись, розкрив на першій сторінці і підозріло тицнув:

- Так значить ти з Явору? (припустимо, назва умовна)

- Так, то єсть да, - зітхнув кримчанин.

Донецький раптово преобразився і кинувсь на нього, широко розлапивши руки:
- ЗЬООООМААА!!!

Виявилось, коротше, що він сам “оттуда”, і далі вони продовжили розмову на чистім своїм діалекті, під хенесі з начальственого бардачку.

2013 року я зустрів одного з гигантів руской мислі прямо на вулиці, він сидів посеред кримської столиці за алкоголем і мляво дивився на перехожих. Зі мною був руховець зі стажем 1905 року. Я думав, буде битва.

Але той устало подивився на руховця, потім на мене, і проказав:

- Ваша взяла. Знаєте був такий Муракамі, він писав про кінець історії?

- Мабуть Фукуяма, - припустив я.

- Та, яка різниця, - дозволив той. - Так от, кінець історії вже настав. Я розумію кожне слово, сказане по українські. Я навіть думаю деякі речі по українські. Мій син двомовний, донька англомовна. А внук називає мене “дідусь”, дідусь бля. Дєд каже йому грубо.

- Але ж влада ваша, - відповів йому руховець.

- Вона і ваша, і наша, - сказав гигант мислі. - Або не ваша не наша. Це без різниці.
Вона може бути ваша, може бути наша, але мій онук україномовний.

І я залишив його з руховцем за столиком, щоб вони з горя напилися, споминаючи старі часи.

“А помніш як ти мене тоді, під пентагоном”, - доносилися спогади, - “Да, а як ви наших під совміном”. - “Ех, ото були часи. А зараз що! Кінець історії”.

Так от, все було не так

Крим потроху переставав бути бастіоном руских. І коли здавалося, що ще два-три рочки таким темпом і ми будемо як Херсон та Миколаїв, - отоді і прийшли рускіє. І вони не зря так радувались. Вони справді ледь не спізнілись. У них був вигляд, як у фраєра, який перехопив наречену біля чужого олтарю.

https://www.facebook.com/ali.tatarzade/posts/2223367974451330?__cft__[0]=AZW12ss50GdjhOBx8juT2w8ZmcsyHNY6R5ibeU473XSGwJFXNUGhpWvESDLDpn2xD1sKcHRvRfXlCiZ3NSTDAw2M9XQlsfAV773XWKqQcDYKTzVvFM5_HcyJyDVGTqv5_4ZS2n_l3x9tGUJKFasrjOBuQpuAWaz3V-5d6MtD1HuVspr0Hrv6oxTD8zJyojXW4Zo&__tn__=%2CO%2CPH-R

В Скандинавский странах, и особенно в Дании, широко развит феномен, так называемых efterskoler – «школ после школы». Это форма неформального образования, предназначенная для тех, кто закончил общеобразовательные школы, (часто называются «gap year school»), и ищет возможности расширения кругозора, профориентации или подготовки к поступлению в ВУЗ. Еfterskoler, во многом, схожи с Народными высшими школами, так же являются частью отрасли неформального образования взрослых, но ориентированы, в основном, на молодежь.

Здесь не буду вдаваться в анализ феноменального институтционального решения, которое, с одной стороны, снимает пресс необходимости немедленного продолжения образование следующего уровня, с другой – решает массу социальных задач.
Остановлюсь на отдельном событии.

В прошлую субботу, после длительного перерыва связанного с COVID-19, прошла первая очная встреча ассоциации efterskoler Дании.

Что важно:
1) Датчане, на фоне пандемии, еще больше убеждены в необходимости живых социальных связей и, считают неформальные школы для взрослых, с проживанием во время обучения, важнейшим институтом, обеспечивающим развитие социальных связей.

2) Несмотря на то, что Дания уже является лидером в реализации концепции универсализма в обществах с высоким уровнем социальной справедливости, они по-прежнему считают эту задачу ключевой в обеспечении благополучия своего общества. В то время, как у нас растет тренд частного платного образования, обеспечивающего закрепление сегрегации в национальной культуре с малых лет (при этом я отдаю себе отчет в том, что в наших условиях это, чуть ли не единственная возможность уклониться от токсичного влияния системы формального образования), они озадачены тем, чтобы институционально обеспечить деятельность площадок, где молодые представители разных социальных групп, смогут, по-настоящему сотрудничать, в процессе обоюдного развития.

Напомню, что группа навыков, связанная с социальным взаимодействием, кросс культурностью, эмпатией, сотрудничеством – названы ключевыми в контексте стремительно нарастающей сложности мира. В этом смысле, скандинавы, по-прежнему, являются лидерами в институциональных решениях, влияющих на культуру общества и развитие социального капитала.

Хелле Вестергаард, руководитель академии BGI:
"Это огромная социальная проблема, когда богатые вместе ищут «гетто для богатых людей», а остальные остаются во вне. В efterskoler мы можем изменить мир к лучшему, потому что здесь молодые люди встречаются с другими людьми, которые не похожи на них самих».

Нанна Хёйлунд, заместитель председателя Главной организации профсоюзного движения (FH):
«Вы много говорите о свободе, но эта свобода влечет за собой большую ответственность. Учитывая огромные государственные субсидии, которые вы получаете, вы также должны взять на себя эту ответственность. Когда вы смотрите на себя со стороны, вы много соревнуетесь в таком занятии, как восхитительные виды спорта, но есть также некоторые молодые люди, которым очень трудно просто получить образование. Вы должны помочь их поднять. Вы должны взять на себя четкую социальную ответственность - в том числе и в вопросе состава студентов. В efterskoler есть фантастическая возможность встретить кого-то, кто отличается от тебя, но это может произойти только в том случае, если в школе будет достаточно представителей разных социальных групп …».

Текстильное, олимпийское…

Оказывается, Япония создала 206 дизайнов кимоно в честь каждой страны-участницы Олимпиады в Токио

Работа над проектом шла  шесть лет и называется он The Kimono Project. Его цель - познакомить мир с Японией через классический костюм и сблизить страны, участвующие в Олимпийских играх.

Автором идеи является дизайнер Йошимаса Такакура. Свой проект он задумал еще в 2014 году после того, как Токио объявили столицей Летних олимпийских игр. Такакура лично придумывал дизайн для каждого кимоно, следил за рабочим процессом и искал деньги на пошив.

Индивидуально для каждой страны подбирались узоры на кимоно. В частности учитывались история, культура, климат, известные личности и достопримечательности.

На украинском — два аиста и цветы подсолнуха, в которых спрятаны пасхальный узор и статуя князя Владимира.