Історичні розповіді.

Низкие истины и возвышающий обман

Вы можете представить, что в столице европейского государства, могущественной империи, в 20 веке не было ни водопровода, ни канализации? В древнем Риме было, а блистательном Санкт-Петербурге начала 20 века — нет!

Поразилась услышанному вскользь факту, что до середины 1960х в Ленинграде не было канализации — полезла смотреть. Мало, что так отрезвляет!

«Россия — империя фасадов» написал де Кюстин еще в 1839-м, а про что ни начни — можно смело эпиграфом.
Все вспоминают о красивых фасадах (империи, СССР…), а как начнешь о прозе, заглянешь за декор — мама дорогая!

«В середине XIX века в Петербург приехал граф Эссен-Стенбок-Фермор, посмотрел, как в столице Российской империи моются из кувшинов, и сделал первый водопровод по улицам Знаменской (Восстания), Итальянской, Сергиевской (Чайковского). Вода подавалась водокачкой, стоявшей у Воскресенского моста. Но граф прогорел, потому что никто не хотел подключаться к этому водопроводу».

К 1-ой мировой кой-какой частный, частичный водопровод наладили — в фешенебельные районы дворцов и дорогих доходных домов.

Но и там: воду брали из Невы, в которую все отходы сбрасывали.
В царский дворец шла вода со следами отсутствующей канализации... всех фабрик, больниц и бань, что выше по течению. Представили!

Таково было техническое оснащение империи и образование ее элиты.
Обыватели не верили в какие-то невидимые бациллы, их больше пугала некая подземная сеть, именуемая канализацией. Конечно, фигня западная, нас духовность спасает.

1910 год царский врач, «встревоженный появлением новых очагов холеры в столице, советует императрице Марии Федоровне обзавестись у себя, в Аничковом дворце, внутренней системой водоочистки и «машиной для выделки льда». Сейчас, объясняет он, «вся столовая посуда, промытая водой из кранов городского водопровода, покрыта бактериями всевозможных болезней, а особенно возвратного тифа», а на кухне используется лед, поступающий со склада у Таврического дворца, расположенного рядом «с заразным отделом Дворцового Госпиталя». Оттуда «привозится ежедневно два воза льду […] причем даже по внешнему виду он грязен».

Императрица внимательно читает доклад, дает согласие на установку очистной системы, но «машина для выделки льда» кажется ей совершенно ненужной. В Аничковом дворце продолжают пользоваться льдом из воды, смешанной с больничными отходами»
Вот вам и степень по философии, и языки, и даже немецкая чистоплотность.
«Just economy! - Ну, иконами так иконами».

«Обитатели петербургских квартир выбрасывали мусор и отходы в две выкопанные во дворе отхожие ямы. Их стоки и внутренняя обшивка были деревянными, т. е. проницаемыми, что позволяло сточным водам уходить в почву. Прочие нечистоты в 80% случаев прямо выливались в реки и каналы».

И из этих же рек вода шла в пищу… И на них же купальни, бабы полощут белье...
Это Серебряный век! Столица «Великой России». С перманентной холерой и тифом (а не только хрустом французской булки, лакеями и юнкерами).

«прошло пятьдесят лет, семь комиссий и 30 проектов» - ничего.
А какие войны в Думе шли! В чьем ведении: городском или федеральном; за чей счет… Как Столыпин воевал с местным самоуправлением — роман можно написать! (Надеюсь, Джон Шемякин напишет — весело и актуально будет).

«Среди больших европейских городов С.-Петербург занимает по смертности и заболеваемости одно из первых мест, причем из общего числа умирающих здесь людей третья часть падает жертвой заразных болезней, из которых некоторые, например, брюшной тиф, никогда в С.-Петербурге не прекращаются. Такое исключительно неблагоприятное санитарное состояние названного города объясняется многими причинами, но в числе их главнейшие — отсутствие в столице канализации и дурное качество питьевой воды” - это накануне 1-ой мировой написано, о “России, которую мы потеряли”. Окститесь, нечего было терять - фасад полинял.

“Водоприемники городских водопроводов расположены на Неве и в ее рукавах в самой черте города, причем выше водоприемников по течению расположены густонаселенные местности и целый ряд фабрик, заводов, бань и больниц, беспрепятственно спускающих свои отбросы в ту же Неву. Таким образом, накапливающиеся в С.-Петербурге нечистоты, в сущности, не удаляются, а совершают своего рода постоянный кругооборот из домов в Неву и из Невы по водопроводам обратно в квартиры обывателей”.
https://snob.ru/selected/entry/103245/#f

Т.е. водопровод и ватерклозет в дорогих домах были, а вода из труб – в выгребную яму во дворе! И вычерпывали эту “отдельную цивилизацию” черпаком на длинной палке – в бочку, а потом, расплескивая, бочки везли через весь город.. на Васильевский. Оттуда летом нечистоты на специальных лодках, которые вмещали до 300 возов, вывозили по Смоленке и Ждановке за Лахту, где спускали в море.
Это плюс ко всем сточным канавам, которые текли вдоль улиц и тоже вливались в реки, а потом в море.
То есть, господа были в иллюзии, что живут в Европе, как бы при всех удобствах, а за фасадом декаданса – та же выгребная яма и круговорот дерьма в природе!

В 1916-м Дума очередной раз решительно озаботилась санитарным состоянием города и намерена была приступить к строительству канализации! - но тут грянул 1917.

Ну, что что, а чего нет, того и не потерять. В смысле, что мировая война, революция и гражданская отсутствию водопровода и канализации не помеха.

Снова приступили в 20-х. Аж с деревянными трубами. “Дореволюционный уровень подачи воды в городскую водопроводную сеть был достигнут лишь к 1935 году” (а до революции этот уровень имели пара процентов горожан).

Канализацию решили сделать для начала в одном, отдельном районе – на Васильевском острове. (ну, не все же туда нечистоты со всего города свозить). Строили 10 лет. Сточные воды сбрасывали (без очистки, не до нее) – в Невскую губу. Т.е. круговорот форева.

Ну, дальше вы сами можете продолжить: к 1940г. Была разработана схема/ утвержден план, но настал 1941-ый…
В блокаду вышло из строя все немногое, что было.
Затем восстановление разрушенного (ну, хоть ливневой канализации).

В 1952 году Государственный комитет Совмина СССР утвердил проект строительства канализации в центральной части Ленинграда. (Только центра и только проект утвердили! Т.е. в 60-е начали копать… А в 1966 году была утверждена Генеральная схема канализации уже для всего города Ленинграда.
До Брежнева не было канализации в Ленинграде!.. В космос Гагарин уже полетел, атомную бомбу сделали, а канализации (и туалетной бумаги) в северной столице (я уж не говорю о просторах страны) не было.

То есть Блок, Ахматова, Мандельштам, Мариинский театр, Шостокович...- Серебряный век и Бронзовый (как Ахматова назвала поколение Бродского) – само по себе, а выгребные ямы во дворах.
В 1974 колхозники паспорта получили (считай, вторая отмена рабства).

Очищать сточные воды стали хоть как-то начали с 1978 г. (а там уже и развал СССР не за горами! Если бы скандинавы не построили нам очистные, чтобы чистить там, откуда льется, а не у себя , куда приплывает...- нам трудно было бы гордиться).

В 2012 года нефтяная сверхдержава замахнулась аж на “обеспечение услугами водоснабжения и канализования интенсивно развивающихся территорий на границе города и области” - о как!.
Ну, тут кризис…

На все разговоры о технологическом могуществе и великой России можно ответить одной цифрой:
в России 21 века 30 миллионов человек живут без канализации:
https://novayagazeta.ru/articles/2020/03/05/84176-po-ushi

Я ругаюсь и буду упорно
Проклинать вас хоть тысячи лет,
Потому что...
Потому что хочу в уборную,
А уборных в России нет.
Странный и смешной вы народ!
Жили весь век свой нищими
И строили храмы божие...
Да я б их давным-давно
Перестроил в места отхожие.. (Сергей Есенин. Страна негодяев)

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=2187274841418189&set=a.290046907807668&type=3

Стальной дед

В 1951 году в Швеции было с помпой объявлено о самой длинной и престижной велогонка в истории шведского спорта! Гонщикам предстояло покорить дистанцию в 1800 километров, стартовав в самом северном городе страны — Хапаранде и финишировать в самом южном — Истаде. Более тысячи спортсменов из разных уголков страны захотели принять участие в гонке. Решил участвовать и 66-летний фермер Густав Хаканссон. Он не был гонщиком, он был велосипедистом, который любил долгие путешествия.

Однако отбор был очень строгим и только 50 человек оказались допущенными к гонке. Одним из главных условий был возраст велосипедистов — не старше сорока лет. Заявку пожилого фермера восприняли, как курьёз. Но Густав был непреклонен.

Пятьдесят спортсменов отправились в Хапаранду поездом. Их окружили вниманием тренеры, врачи и механики. Перед началом гонки спортсмены были отдохнувшими и полными сил. Живший на самом юге Швеции и не имевший денег на поезд, Густав долго не раздумывал. Он сел на велосипед и поехал на север, преодолев более 1500 км своим ходом. Организаторы гонки попросту не поверили этому, когда Хакансон вновь обратился к ним за разрешением участвовать в гонке. Ему ответили: «Отдыхай в своем кресле и береги здоровье».

Казалось бы, что мог возразить чудаковатый старик на дряхлом велосипеде? В число участников его не включили и номера не выдали. Тогда он нарисовал свой собственный и надел прямо поверх одежды — большой круглый ноль. И стартовал самостоятельно, спустя несколько минут после последнего гонщика.

Так как Густава не включили в общий зачет, он решил ехать по собственным правилам и не останавливаться на отдых. И первый раз поспал три часа на скамейке в центре какого-то посёлка только на третий день пути. Таким образом, так как он ехал вообще без остановок, он сразу же вышел в лидеры гонки.

Репортеры написали о нем в газетах. Скоро вся Швеция узнала историю этого невысокого старика с номером «ноль» на груди. Одна из газет предложила Густаву вести путевой дневник, на что он охотно согласился. Всё больше людей узнавали о нём. Спустя несколько дней велосипедиста встречали толпы восторженных людей фактически в каждом населённом пункте по пути следования гонки. В газетах его прозвали Stålfarfar (Стольфарфар) — стальной дед. Это прозвище закрепилось за Густавом до конца жизни.

В Сёдерхамне — после 156 миль езды, полиция попросила гонщика пройти медицинский осмотр. Врачи развели руками — Густав был в отличной физической форме и действительно мог участвовать в гонке на общих основаниях.

Густав проехал трассу гонки за 6 дней, 14 часов и 20 минут. Он финишировал на 24 часа раньше официального лидера гонки Леннарта Хьортвалла. К тому времени он поспал, в общей сложности, только десять часов! Стальной дед пришел бы в Истад и раньше. Но за десяток километров до финиша с его велосипедом произошла единственная за почти 3000 км пути поломка — он пробил камеру. «Нет времени на ремонт» — решил Хакансон и пошел пешком. На велосипед он сел за пару километров до Истада и пересек финишную черту со спущенным колесом, двигаясь на одном ободе.

Тысячи людей встречали Стольфарфара на финише. Засыпанный цветами Густав был поднят на руки и триумфально внесён в центр города, где каждый жаждал с ним сфотографироваться. На следующий день после окончания гонки он был удостоен аудиенции у шведского короля Густава VI Адольфа, пожелавшего лично познакомиться с победителем. Но даже теперь судьи не признали победу Хаканссона. Ведь отдать первенство в гонке этому странному старику — позор и скандал! Но это было уже не важно.

Вся Швеция признала победителем именно его! Люди присылали Стольфарфару сотни подарков, в том числе и деньги, зная, что Густаву не вручили официальный приз гонки. Это был всеобщий народный протест против косности официального спорта. Среди сотен писем, которые простые шведы писали в те дни Хаканссону, есть и такие слова: «Я – Вашего возраста, дорогой Густав Хакансон, и я был стариком до тех пор, пока не узнал о Вас. Но теперь, благодаря Вам, я чувствую себя опять молодым, здоровым и счастливым. Благослови Вас Бог!»

https://www.facebook.com/dmitry.chernyshev.5/posts/3578698028820121

В 1792 році російський генерал-майор Васілій Сєргєєвіч Шерємєтєв (1752—1831) взяв шлюб з українкою, дочкою небогатого полтавського майора Тетяною Іванівною Марченко (1770—1830), чим викликав багато галасу в вищому санкт-петербургському світі. Чому?

От як про молоду дружину Шерємєтєва написав відомий "прогресивний" історик, архіваріус та видавець Ніколай Ніколаєвіч Бантиш-Камєнскій (1737—1814) — який, до речі, за походженням був сином молдавського дворянина та українки, народився в Ніжині, і закінчив свого часу Києво-Могилянську академію, в одному з листів князю Куракіну:

"Противны вам, как вижу из письма от 23 октября, две свадьбы: Шереметева и Новосильцева. Но первая извинительна. Может быть, он не хотел делать параду из своей жены: полтавка может быть ему вернее, послушнее и неразорительнее. Когда цари наши разделяли ложе своё с пленницами, велико ли, когда подданные их брачатся с мещанками, в добронравии воспитанными? Свет ныне так испорчен, что, может быть, потомки наши будут себе искать невест в Камчатке. Шереметева уже здесь: все её хвалят, да кто же? Женщины и девы. Все отдают ей справедливость. Одно только наречие её дико, но в прекрасных устах".

Таке враження, що Шерємєтєв побрався з якоюсь папуаскою, яка лише вчора злізла з пальми. І це пише дуже освічена людина, яка, до того ж, без сумніву, володіє українською мовою.
А в усьому іншому - "адін наріт", еге ж.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2536238426618279&id=100006964385033

Як харашо било в есесесер. Мароженко - плАмбірчік, калбаса по 2.20 и газ вода. Нє проста а з сіропчіком, за 3 капєйкі. А єстчьо, абразаваніє и бєсплатная мєдіціна.

Червоний терор на Дону і в Україні

Ось що згадував академік АН СРСР, Герой Соціалістичної Праці, тричі лауреат Держпремії СРСР А.Дородніцин про ті часи:
«Наше село знаходилося недалеко від Києва, і до нас доходили чутки про те, що витворяла Київська ЧК .... Навіть дітей в селі лякали ім'ям місцевого чекіста Блувштейн. Коли Київ і наше село зайняли денікінці, батько відправився до Києва роздобути ліків для лікарні. Завали трупів - жертв ЧК - ще не були розібрані, і батько їх бачив на власні очі. Трупи з вирваними нігтями, з них із шкірою на місці погонів і лампасів, трупи, роздавлені під пресом. Але найстрашніша картина, яку він бачив, це були 15 трупів з черепами, пробитими якимось тупим знаряддям, порожні всередині. Служителі розповіли йому, в чому полягала катування. Одному пробивали голову, а наступного примушували з'їсти мозок. Потім пробивали голову цьому наступного, і з'їсти його мозок змушували чергового ... »
Павло Миколайович Мілюков, міністр закордонних справ Росії після Лютневої революції 1917 року, посол Росії в Парижі (1917), так описує садизм комісарів і ЧК того періоду в своїй книзі «Росія на переломі»: «Звільнені від всяких юридичних норм, слідчі вправлялися у вишукуванні способів отримати визнання всілякими засобами тортури, а кати влаштували з страти своєрідний спорт сп'янілих вином і кокаїном людей, кінчали нерідко свою кар'єру в будинку божевільних. У кожного провінційного відділу «Че-Ка» були свої улюблені способи тортури. У Харкові скальпировали череп і знімали з кистей рук «рукавички». У Воронежі садили катованих голими в бочки, втикані цвяхами, і катали їх, випалювали на чолі п'ятикутну зірку (Соломона, Ю.К.), а священикам одягали вінок з колючого дроту. У Царицині і Камишині пиляли кістки пилкою. У Полтаві та Кременчуці саджали на палю. У Полтаві таким чином були посаджені на кіл 18 ченців і спалені на палі повсталі селяни. У Катеринославі розпинали і добивали камінням. В Одесі офіцерів смажили в печі і розривали лебідками навпіл. У Києві клали в труну з гниючим трупом, ховали живцем, потім через півгодини викопували..31
Комісія генерала Денікіна,( який теж гуманітарне вирізнявся у боротьбі за єдіную і недєлімую) що розслідувала матеріали по червоному терору тільки за 1918-1919 роки, прийшла до страхітливої ​​цифри - 1.766.118 знищених більшовицькими катами громадян Росії за ці роки, тільки там де Денікін це міг визначити.
Цифра ця, за повідомленням надрукованому в «Таймс» в березні 1922 року, склалася з наступних складових:
28 єпископів і 1.215 священиків,
- 6.775 професорів, вчителів і 8.800 докторів,
- 54.650 офіцерів і 260.000 солдатів,
- 10.500 поліцейських офіцерів, 48.500 агентів поліції,
- 12.950 поміщиків і 355.250 чол. інтелігенції,
- 193.350 робочих і 815.000 селян. »32
А.Виноградов в своїй статті «Бійня», опублікованій в журналі «Молода гвардія» №11,1999 р, с.136-143, наводить цілий ряд фактів про злодіяння більшовиків і чекістів в Києві і в Україні загалом. Велику роль в зміцненні влади більшовиків в Україні і особливо на Київщині зіграли частини «інтернаціоналістів» (угорців, китайців, румунів та ін.)

https://www.facebook.com/groups/930215120691142/permalink/1399455040433812/?__tn__=H-R

Svetik пише:






Дві потужні армії, які довгий час готувалися до загарбницьких війн, розірвали невелику країну навпіл, а після - "Польща не відбулася як держава".

Це як й сьогодні "в ході розв'язаної Московією війни проти України, остання не відбулася як держава".

Як комуняки Київ від фашистів в 1941 році захищали.

Майже детективна історія з таємничою загибеллю, загадковим зникненням та десь приблизно 30 килограмами золота з київського Ощадбанку, які так ніколи і не були знайдені.

Сьогодні виповнюється 79 років з дня загибелі (нібито) всієї верхівки командування Південно-Західним фронтом, а саме - командувача фронтом, генерал-полковника КИРПОНОСА МИХАЙЛА ПЕТРОВИЧА (1891-1941); начальника штабу Південно-Західного фронту, генерал-майора ТУПІКОВА ВАСИЛЯ ІВАНОВИЧА (1901-1941) та члена Військової ради Південно-Західного фронту, Голови Верховної Ради УРСР (1938-1941) БУРМИСТЕНКА МИХАЙЛА ОЛЕКСІЙОВИЧА (1902-1941) - посаду якого під час оборони Києва простіше за все назвати, як такий собі "комісар фронту".

Всіх цих людей, окрім загальної для них (нібито) дати смерті, об'єднувала одна якість, яка, власне, і допомогла їм ще до війни досягти не аби якого кар'єрного успіху в радянській системі. А саме: всі вони обожнювали Сталіна і сліпо виконували будь-які його і партійні накази та доручення, всі активно брали участь у шельмуванні колег як «ворогів народу», повністю підтримуючи "генеральну лінію партії" та її злочини.

Нічого іншого ці три хлопака, від яких безпосередньо залежало життя тисяч військовослужбовців РСЧА та міліонів жителів України, робити не вміли. На їх власну біду та на біду Києва та України.

КИРПОНОС та ТУПІКОВ закінчили свого часу Військову академію ім.Фрунзе, але їхньої компетенції та досвіду явно не вистачало для захисту та утримання (за вимогою Сталіна - "за будь-яку ціну") Київського плацдарму. Весь практичний досвід військового фельдшера за першою освітою КИРПОНОСА, як полководця, складався з чотирьох місяців (грудень 1939-березень 1940) радянсько-фінської війни (був командуючим командиром 70-ї стрілкової дивизії).

Що стосується ТУПІКОВА, то він свою військову кар'єру починав в якості військового комісару батальону, потім - полка, і ще за 8 днів до його призначення начальником штабу Південно-Західного фронту (29-го червня 1941 року) знаходився в Берліні, в якості радянського військового аташе (встиг вилітити до Москви пізно ввечері 21-го червня, на останньому літаку "Аерофлоту") - карколомний зигзаг долі, який і сьогодні викликає щирий подив.

Ну, який штабист (до того ж, в найскрутніших умовах наступу фашистів) з професійного шпигуна?

Вся освіта БУРМИСТЕНКА (при тому, що на початок війни він вже три роки займав посаду голови уряду України) складалася з двох класів церковно-приходської школи, ще двох років навчання в Моршанській трудовій школі 2-го ступеню; двох місяців (вересень-жовтень 1923 року) "комуністичного вузу" в Петрограді та півтори року (грудень 1927-липень 1929) навчання в московському інституті журналістики.

Те, що з-під Києва та з Києва треба негайно виводити війська та евакуювати жителів, остаточно стало зрозуміло ще 10-го вересня, коли німці взяли столицю України в напівоточення, форсувавши Десну на ділянках на схід від Чернігова, Дніпро - біля Кременчука і на південний схід від міста.

Але Сталін і чути нічого не хотів про "бєгство", тож, його вірним і відданим учням не залишалося нічого іншого, як в три голоси запевняти "вождя", що "Київ не буде захопленим", "ніяких підстав для паничних настроїв немає" і такої ж іншої маячні, що не мала ніякого відношення до страшної дійсності, що погіршувалася кожного дня.

Вночі 14-го вересня начштабу ТУПІКОВ за власною ініціятивою, все ж таки, наважився відправити телеграму голові Генштабу, в якій відверто описав жахливу ситуацію, в якій знаходилися війська Південно-Західного фронту, закінчивши свою розповідь фразою, яка ввійшла в історію:
«Начало понятной вам катастрофы - дело пары дней».

Що цікаво - історикам відомо, що КИРПОНОС відмовився підписати цей "крик відчаю" свого штабиста, але й забороняти відправляти його не став. Зі спогадів Микити Хрущова також відомо, що навряд чи сам ТУПІКОВ наважився б на такий відчайдушний крок, якби не вживав тими страшними днями "міцні напої" конячими обсягами - причому алкоголь абсолютно не давався взнаки на його зовнішньому вигляді.

Вже наступного дня від голови Генштабу маршала Шапошникова очікувано прийшла відповідь, в якій він звинувачував ТУПІКОВА "в паникерстве". І того ж, 15-го вересня, німецькі війська замкнули коло навколо Києва - почалася трагедія бездарного "захисту" Київського плацдарму, яка коштувала життя 627,8 тисяч радянських вояків. За німецькими данними, до них в полон тоді потрапили 665 тисяч чоловік.

16-го вересня полковник Баграмян усно передав КИРПОНОСУ наказ щойно призначеного головнокомандуючого військами Південно-Західного напрямку маршала Тимошенка відводити війська від Києва. Цей наказ цілком відповідав ситуації, що склалася на фронті, але, перш за все, кар'єрист КИРПОНОС цілих ДВІ ДОБИ відмовлявся виконувати його, вимагаючи ПИСЬМОВОГО розпорядження.

Саме ці два дні стали вирішальними в трагічній долі Києва, в якому, за відсутністю влади, почалися заворушення - наказ від Ставки він отримав 18-го вересня, а 19-го німці ввійшли до міста з Подолу без найменшого опору, за свідченнями очевидців, "як до себе додому".

20-го вересня зведена колона штабів Південно-Західного фронту і 5-ї армії підійшла до хутора Дрюківщина Лохвицького району Полтавської області, за 15 км на південний захід від Лохвиці. Там вона була атакована головними силами німецької 3-ї танкової дивізії.

КИРПОНОС загинув в одній з рукопашних сутичок - його спочатку було поранено в ногу, а незабаром осколки міни зрешетили його груди, від чого він помер на місці.

ТУПІКОВА було вбито того ж дня, пізніше, під час спроби прориву з оточення, і немає сумніву, що вбили його свої ж. Тіло генерал-майора було знайдене місцевими селянами посеред кукурудзяного поля біля села (чи хутора) Овдієвка (десь в трьох километрах від місця загибелі КИРПОНОСА). Поруч з ним лежав планшет з повним набором військових мап та документів, його пістолет знаходився в кобурі. Смерть настала від пострілу в потилицю. Що здивувало навіть простих селян - навколо загиблого, та й взагалі на всьому полі не було жодних осколків мін, що надавало би можливість казати про випадкову смерть ТУПІКОВА від обстрілу фашистів.
Що цікаво - і КИРПОНОСА, і ТУПІКОВА німці перепоховали вже 24-го вересня в Києві, в Ботаничному саду, про що 28-го вересня 1941 року повідомила своїх читачів єдина україномовна газета "Українське слово", яка виходила в Києві під час фашистської окупації.

Питається, за яким бісом німцям було ховати безславних очільників Південно-Західного фронту?
А тому, що вони навмисне - живих або мертвих - їх шукали.

А шукали тому, що, за отриманою ними після окупації Києва інформацією, відступаючи разом з військами, КИРПОНОС, ТУПІКОВ та БУРМИСТЕНКО уносили з собою щось біля 30 кг золота з київського Ощадбанку. Воно, нібито, було розділене на три частини, і мало знайтися в когось з цих "добродіїв" - навіть у мертвих.

Але справа в тому, що третього з цього "триумвірату", комісара фронту БУРМИСТЕНКА, хоча і вважають загиблим 20-го вересня - разом з КИРПОНОСОМ та ТУПІКОВИМ, мертвим ніхто ніколи не бачив.

З книги спогадів Микити Хрущова «Время. Люди. Власть»:
«…Совершенно бесследно исчез Бурмистенко, секретарь ЦК КП(б) Украины и член Военного совета Юго-Западного фронта.

Мы предприняли очень много усилий, чтобы найти его следы. От людей из охраны Бурмистенко стало известно только одно: они ночевали последнюю ночь в копнах сена.

Вечером они заметили, как Бурмистенко уничтожал все документы, которые у него были, - рвал их и закапывал.

Зарылись в копны на ночь и расположились спать. Утром, когда они подошли к той копне, в которой ночевал Бурмистенко, его там не было. Потом они нашли закопанные им документы, включая удостоверение личности.

Секретные же документы он отправил со своим помощником Шуйским, и мы их получили. Мы думали, что он всё-таки выйдет из окружения. Много ведь генералов вышло, но Бурмистенко не появился».

Втім, як і 30 килограмів золота з київського Ощадбанку...

Svetik пише:

Одна справа, коли ти своє життя сам собі обираєш. Інша справа, коли твоє життя обирають за тебе.

vladilen пише:

Svetik пише:

Одна справа, коли ти своє життя сам собі обираєш. Інша справа, коли твоє життя обирають за тебе.

С такими рожами "сам выбираешь"? Та я вас умоляю... :) Слева - воспитуемые, справа - готовый продукт. :)

Svetik пише:

vladilen пише:

Svetik пише:

Одна справа, коли ти своє життя сам собі обираєш. Інша справа, коли твоє життя обирають за тебе.

С такими рожами "сам выбираешь"? Та я вас умоляю... :) Слева - воспитуемые, справа - готовый продукт. :)

Ми усі готовий продукт. Різниця лише в тім, як і до чого нас готували. В комусь виховували покірність, а комусь дісталася свобода вибору. Хтось зміг опиратися, а хтось свободу на щось да обміняв.

Життя та особистість, взагалі цікаве явище.

Svetik пише:
Ми усі готовий продукт. Різниця лише в тім, як і до чого нас готували. В комусь виховували покірність, а комусь дісталася свобода вибору.  

vladilen пише:

Svetik пише:
Ми усі готовий продукт. Різниця лише в тім, як і до чого нас готували. В комусь виховували покірність, а комусь дісталася свобода вибору.  

Нет, дама. Есть только два продукта: продукт общественных отношений и продукт образования. Если индивид - продукт общественных отношений, то ему уже никакое образование не поможет. За рамками естественно системы общественных отношений на этом образовании основанной (т.е. меритократии). Бо если система общественных отношений на этом образовании не основана, то большинство приматоидов делают выбор в пользу общественных отношений, а все их умственные усилия становятся лишь инструментом добычи парадигмального бонуса, характерного для данной системы общественных отношений. Ни о каком развитии в данном случае речи идти не может. Оно осуществляется за счет усилий одиночек и немедленно профанируется. :) И хоть на голове ходи, хоть кучу шарашек понастрой все будет сожрано и спрофанировано до тех пор, пока ценностные установки системы общественных отношений не совпадут с ценностными установками прогресса ради прогресса.

vladilen пише:

Svetik пише:
Ми усі готовий продукт. Різниця лише в тім, як і до чого нас готували. В комусь виховували покірність, а комусь дісталася свобода вибору.  

Нет, дама. Есть только два продукта: продукт общественных отношений и продукт образования. Если индивид - продукт общественных отношений, то ему уже никакое образование не поможет. За рамками естественно системы общественных отношений на этом образовании основанной (т.е. меритократии). Бо если система общественных отношений на этом образовании не основана, то большинство приматоидов делают выбор в пользу общественных отношений, а все их умственные усилия становятся лишь инструментом добычи парадигмального бонуса, характерного для данной системы общественных отношений. Ни о каком развитии в данном случае речи идти не может. Оно осуществляется за счет усилий одиночек и немедленно профанируется. :) И хоть на голове ходи, хоть кучу шарашек понастрой все будет сожрано и спрофанировано до тех пор, пока ценностные установки системы общественных отношений не совпадут с ценностными установками прогресса ради прогресса.

vladilen пише:Есть такое понятие: "коренные противоречия", то есть такие, которые проистекают из системы общественных отношений и неустранимы в рамках оной. Вам цэ разве неизвестно? Есть коренные, а есть т.н. "временные трудности". :) Тов. Ленин так и писал: мы не знаем когда закончатся временные трудности. Но точно не завтра. А товарищ Калинин верно подметил, конкретизируя оное: никакого понимания понятий у нашего беcпонятийного народа никогда не было и быть не могло. :)

Возьмите  определенную  ступень  развития  производительных
сил  людей,  -   писал  К.Маркс,  -  и  вы  получите  определенную  фор­
му  обмена  /   commerce  /   к  потребления.  Возьмите  определен­
ную  ступень  развития  производства,  обмена  и  потребления,  и  вы
получите  определенный  общественный  строй,  определенную  органи­
зацию  семьи,  сословий  или  классов,  -  словом,  определенное  граж­
данское  общество.  Возьмите  определенное  гражданское  общество,
и  вы  получите  определенный  политический  строй,  который  являет­
ся  лишь  официальным  выражением  гражданского  общества.

Связывать  возникновение  социологии  с  происхождением  аа-
мого  термина  "социология",  впервые  предложенного  0.Контом,
вряд  ли  было  бы  правильно.  Из  истории  науки  известно,  что  вна­
чале  зарождается,  складывается  и  развивается  наука,  а  затем
уже  уточняются  термины,  определяются  категории.  Более  того,
О.Конт,  также  как  и  Г.Спенсер,  был  не  столько  социологом,
сколько  спекулятивным  философом

Каждая  конкретная  социальная  ситуация,  явление  или  про­
цесс  есть  результат  взаимодействия  огромного  количества  раз­
личных  сил.  И  в  социальной  области  возникает  сложная  много­
факторная  и  корреляционная  зависимость,  предполагающая  взаи­
мосвязь,  противоречия  между  экономическими  и  социальными,
между  социальными  и  идеологическими  сторонами  жизни  общества,
между  реальным  экономическим  положением  людей  и  их  субъектив­
ным  пониманием  этого  положения.  Именно  это  обстоятельство  имел
в  виду  Ф.Энгельс,  когда  отмечал,  что  конечный  итог  развития
того  или  иного  социального  процесса  и  явления  -  это  не  авто­
матическое  следствие  данных  экономических  отношения,  а  резуль­
тат  социального  взаимодействия  людей.  Этот  результат  "всегда
получается  от  столкновений  множества  отдельных  воль,  причем
каждая  из  этих  Воль  становится  тем,  что  она  есть,  опять-
таки  благодаря  массе  особых  жизненных  обстоятельств.  Таким
образом,  имеется  бесконечное  количество  перекрещивающихся
сил,  бесконечная  группа  параллелограммов  сил,  и  из  этого  пе­
рекрещивания  выходит  одна  равнодействующая  -   историческое  со­
бытие"1/ .
Теория  социального  взаимодействия  позволяет  исследовать
законы  статики  социальной  структуры  общества,  выявлять  кон­
кретные  узловые  части  механизма  функционирования  этих  законов,
совершенствовать  их  и  сознательно  управлять  ими  в  целях  полу­
чения  максимального  социального  эффекта.  Исследование  законов
функционирования,  законов  действия  различных  социальных  меха­
низмов  позволяет  определять  оптимальные  пути  для  быстрейшего
достижения  целей,  стоящих  перед  обществом.
В  середине  и  даже  в  конце  XIX  века  вероятность  точного
познания  законов  функционирования  различных  социальных  систем
и  организмов  была  крайне  незначительна.  Она  была  ограничена
уровнем  развития  математики  и  вычислительной  техники.  Совре­
менные  достижения  математических  наук  и  вычислительной  техни­
ки,  современная  методика  и  техника  социальных  исследований
дают  возможность  конкретного  изучения  всех  социальных  сил  -и
факторов,  участвующих  во  взаимодействии,  с  целью  получения
научно  обоснованных  социальных  прогнозов  и  научного  управле­
ния  развитием  социальных  процессов  и  явлений.

Таким  образом,  "исследовать  движущие  причины,  которые
ясно  или  неясно,  непосредственно  или  в  идеологической,  может
быть,  даже  в  фантастической  форме  отражаются  в  виде  созна-
тельных  побуждений  в  головах  действующих  масс  и  их  вождей ...
это  единственный  путь,  ведущий  к  познанию  законов,  господст­
вующих  в  истории  вообще  и  в  ее  отдельные  периоды  или  в  от­
дельных  странах"

vladilen пише:Да, это был такой труд: "О социалистической законности". Где так и было сказано: правосознание на данных территориях отсутствовало исторически. Из этого параграфа тов. Калинин выводил пережитки и временные трудности. Социалистическое правосознание базировалось на триаде: "знаю - принимаю - следую". А если первый пункт отсутствует, то отсутствует и правосознание. Также было подмечено, что работники крупных производственных единиц в 5-9 раз более законопослушны, чем работники мелких и средних, в условиях бесконтрольности и неподотчетности. Те самые "малый" и "средний". :)

Лора Підгірна

Є такий хороший старий анекдот.
Іде бабця з онуком біля пам’ятника Богданові Хмельницькому.

Внук запитує:
«Бабушка, скажи, пажалуйста, а што ето за дядя на лошаді?» – «Панімаєш, внучєк, здєсь кагда–то жилі украінци, ето бил іх вождь».
Ось так мені живеться…

Відомий кіноактор Іван Гаврилюк, про своє життя у Києві написав таке: «Найбільший страх у столиці України – російська мова на кожному кроці. Я мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20–30 років. Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш». До цього морального концтабору я звикнути не можу…».

Розказують байки, як утискають у нас росіян. Я ж розповім, як це роблять з українцями.
31 січня 1967 року. Я на головній пошті столиці посилаю мамі телеграму до Львова. Пишу ж, звісно, рідною мовою. Дівчина за склом кидає мені назад і каже буквально таке: «Ви ваабщє можетє напісать на нармальном язикє?» Це в Україні мені говорить якась шмаркачка!

Чим прекрасна юність – ти не оглядаєшся і не ду
маєш про наслідки. Я лівша, розбиваю рукою скло і спокійно виходжу. Ніхто не наздоганяв...
Весна 1997–го. Минуло тридцять років. Знову ж Київ. У аптеку на Червоноармійській, де я купував ліки для Батька, зайшов полковник української армії. Російською мовою він задав декілька запитань, на що йому відповіли лагідною українською. Тоді він сказав дослівно те, що й дівчинка на пошті: «А ви ваабщє можетє разгаваривать на нормальном языке?» Я бив цього полковника, як гамана! Розтоптав його мобільний телефон і пішов. Ніхто не наздоганяв...
Ось так я виживаю. Я мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20–30 років.
Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш».

До цього морального концтабору я звикнути не можу.
Немає такого дня, щоб я у Києві з приводу своєї західноукраїнської мови не відчув ворожого чи негативного ставлення.

На кіностудії імені Довженка колись мене не затверджували на ролі через моє «антісавєтскоє ліцо».

Я себе відчуваю одним із найкращих представників української національної меншості у місті Києві.»

На фото - український митець, народний артист України
Іван Гаврилюк, актор з "антісовєцкім ліцом"

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=955345538282459&id=100014210653255&__cft__[0]=AZWkpANS3FgMP1trWGfQGm4E5hWLVYuFtyT5bOZezyULxgAIxmdTkza0fqbrGi8DG21_MuXTGdXvrKst0Y6KX9EleIc_wbB_7weO71jzoOfqWM_XoZgQ6HiAqZxCj0E_-F8kJk8RZwXepqCSsQwj-PvDP0DtWaZqrjxGPu9ZXXRD6Slv2Qu4LWqDh8ULsx2RAuCWCezYJT1f06-gGjdcqvoDysicnvTaTRrWIUbFAf-WHg&__tn__=%2CO%2CP-y-R

Livilla » 27 сен 2020, 11:23

raidho писал(а): ↑26 сен 2020, 22:59
Если что-то выглядит как утка, плавает как утка и крякает как утка - то это утка
Смотря на каком языке и смотря что под этим понимает говорящий и что - слушающий.
Европейцы вправе сочинять про себя любые "измы", находясь в рамках своего видения мира.
Но это вовсе не означает, что их видение универсально и применимо ко всем и всегда. К России не применимо, равно как и Китаю, Индии, Ирану и т.д.
В России излечились от евро-центризма.

Кацман откликнулся немедленно:
— "Она схватила ему за руку и неоднократно спросила: где ты девал папку?"