Історичні розповіді.

Svetik пише:

Тихоня пише:

Svetik пише:

Що то "время покажет", то воно нажаль й скоріш за все, тільки одне покаже, нескінченні граблі.

Ну не нужно быть такой пессимисткой....Хотя вероятность отката в 2004 год имеется....

Не буде ніякого відкату у 2004 рік. Буде посилення місцевого сепаратизму.

Я зовсім про інше. А саме про ту гикалку, що про три сорти. Ту, що русня нам  підкинула ще на початку нульових. Народу так сподобалася ота "московська "гідність", що зовсім розум втратили. Самі себе знищують, а вгамуватися ніяк не можуть.

Тихоня пише:

Svetik пише:

Тихоня пише:

Svetik пише:

Що то "время покажет", то воно нажаль й скоріш за все, тільки одне покаже, нескінченні граблі.

Ну не нужно быть такой пессимисткой....Хотя вероятность отката в 2004 год имеется....

Не буде ніякого відкату у 2004 рік. Буде посилення місцевого сепаратизму.

Я зовсім про інше. А саме про ту гикалку, що про три сорти. Ту, що русня нам  підкинула ще на початку нульових. Народу так сподобалася ота "московська "гідність", що зовсім розум втратили. Самі себе знищують, а вгамуватися ніяк не можуть.

Ну не нужно обвинять в том только "русню"...Галичина тоже говнеца накидала....И пошла "гiднiсть" на "гiднiсть"...

Svetik пише:

Тихоня пише:

Svetik пише:

Тихоня пише:

Svetik пише:

Що то "время покажет", то воно нажаль й скоріш за все, тільки одне покаже, нескінченні граблі.

Ну не нужно быть такой пессимисткой....Хотя вероятность отката в 2004 год имеется....

Не буде ніякого відкату у 2004 рік. Буде посилення місцевого сепаратизму.

Я зовсім про інше. А саме про ту гикалку, що про три сорти. Ту, що русня нам  підкинула ще на початку нульових. Народу так сподобалася ота "московська "гідність", що зовсім розум втратили. Самі себе знищують, а вгамуватися ніяк не можуть.

Ну не нужно обвинять в том только "русню"...Галичина тоже говнеца накидала....И пошла "гiднiсть" на "гiднiсть"...

І приклади є?

Тихоня пише:
А вы послушайте Фарион и иже с ними...вот Эклектику например...Или вам как в поговорке "свое не воняет"....

Тихоня пише:

ХТОСЬ пише:

Тихоня пише:

ХТОСЬ пише:

Тихоня пише:
 Да нет ,душа моя...Выдох весь "род иудин"...А вот козацкий род Кочубеев действительно не знал переводу и в начале ХХ века....

Да мне пофиг...Но факт остается фактом...

"В результате всей этой отрицательной селекции вывелся абсолютно новый вид холопов, которых принято называть VATNIKI"

Я искренне рад что вы не такие....Вы вообще никакие...

"Они уверены в своей святости и непогрешимости, пресекают любые попытки усомниться в праведности своих поступков. Они искренне убеждены, что являются носителями духовноскрепной истины, заведомо лишая этого права всех остальных. Они не способны к конструктивному диалогу. Ватники люто ненавидят других, потому что те не соответствуют их шаблону."

Это да...У ватников вы вызываете ненависть ...у меня только жалость.

ХТОСЬ пише:

Тихоня пише:

ХТОСЬ пише:

Тихоня пише:

ХТОСЬ пише:

"В результате всей этой отрицательной селекции вывелся абсолютно новый вид холопов, которых принято называть VATNIKI"

Я искренне рад что вы не такие....Вы вообще никакие...

"Они уверены в своей святости и непогрешимости, пресекают любые попытки усомниться в праведности своих поступков. Они искренне убеждены, что являются носителями духовноскрепной истины, заведомо лишая этого права всех остальных. Они не способны к конструктивному диалогу. Ватники люто ненавидят других, потому что те не соответствуют их шаблону."

Это да...У ватников вы вызываете ненависть ...у меня только жалость.

"Я три дня гналась за вами, чтобы сказать, как вы мне безразличны."

та и "жалость" ваша, она из вас лезет как вата из старого ватника...

Привезли нас в Свердловск, и сразу началась военная муштра. Туда собрали студентов 4-5 курсов из многих университетов — физиков, химиков и математиков, и мы должны были за три года пройти полный курс Академии. Физику и математику нам не читали, а все остальное было,за счет уплотнения времени — четыре академических пары в день + время на обязательную самоподготовку. (Впрочем, были и ускоренные потоки,на 1 — 1.5 года.) При этом слушатели (так называются студенты военных академий), числившиеся к началу войны, ускоренно оканчивая академию, шли на фронт, а мы занимали их место. Гораздо позже мы узнали,что идея заменить слушателей студентами университетов принадлежала командующему противовоздушной обороны Москвы (забыл его фамилию), имевшему прямой доступ к И. В. Сталину. При этом Сталин якобы о нас сказал: «Они нам пригодятся для следующей войны». Очень многие из мехматовцев, закончивших академию, остались на военной службе и дослужились, как правило, до полковников, причем некоторые стали генералами; мне известен даже один генерал-полковник (Н.Шишков).

Философ, математик. Виднейший идеолог сталинской эпохи.

Вніч з 21 на 22 грудня 1917 року, до Харкова з Москви прибули банди московської комуни на чолі з Рудольфом Сіверсом і Ніколаєм Ховріним. Більше 1000 багнетів, близько 100 шабель при 14 кулеметах, 6 гарматах, 3 панцерниках, 9 мотоциклах і 14 велосипедах. Так почалася агресія Москви .

Командувачем військ, що діяли в цьому напрямку, було призначено Володимира Антонова-Овсієнка і формально вони мали діяти проти донських козацьких, білогвардійських формувань та "їхніх посібників". І хоч УНР в наказі Лєніна не згадувалася, але на підставі його ультиматуму від 17 грудня і відповіді на нього Центральної Ради було зрозуміло, що під "посібниками" малася на увазі саме УНР.

Підтвердження цьому не забарилося. Вніч з 22 на 23 грудня банда Сіверса оточила касарні 29-го панцерного відділення, що формально належало до військ УНР, і зажадала складання ним зброї. 2-й Український та Чигиринський полки військ УНР не надали жодної підтримки панцерному відділенню, яке звернулося до них по допомогу. Тож відділення склало зброю і 4 панцерники, що перебували на його озброєнні, дісталися ворогові.

Тим часом 21 грудня до Харкова з Києва прибули 124 делегати-комуністи, що перед цим взяли участь в роботі Всеукраїнського З'їзду Рад. Вони залишили його на знак протесту проти рішень на підтримку дій Центральної Ради супроти московської комуни і запропонували харківсько-криворозькій комуністичній організації, очолюваній Фьодором Серґєєвим, (Артьомом) співпрацю проти УНР, але той і слухать не бажав, бо не вважав харківсько-криворозький регіон частиною України і створював свою "донєцко-кріворожскую рєспубліку". Київській делегації було запропоновано оселитися в камерах місцевої тюрми, а 22 грудня у Харкові розпочав роботу з'їзд комуністів харківського й донецького регіонів.

Проте у Москві було вирішено використати харківсько-донецький регіон для прикриття своєї агресії проти УНР, щоб у відкриту не виступати проти права націй на самовизначення, визнання якого Лєнін на словах декларував. Тож Артьому було зроблено відповідну промивку мізків і 24 грудня комуністичний з'їзд у Харкові вже продовжувався як всеукраїнський і був проголошений "1-м всеукраїнським з'їздом рад". А вже 25 грудня він проголосив УНР "совєтскую". Тепер агресію Москви проти УНР можна було представляти як внутрішній конфлікт в самій Україні.

Глава XIX. Чекисты наизнанку


Триандофилов с фальшивым греческим паспортом уехал в Персию. Я
окончательно вступил в обязанность начальника сектора. На этой должности я
пробыл полтора года, т. е. до октября 1929 года. Прежде, чем писать о работе
сектора, я хочу обрисовать внутреннюю жизнь работников ГПУ, которую мне
пришлось наблюдать за это время.

Со времени приезда из Персии я жил в гостинице "Селект" на Сретенке,
которая содержалась на средства ГПУ и обслуживалась чекистами. Когда же
вопрос о моем оставлении в Москве был окончательно решен, мне отвели две
комнаты в доме коммуны ГПУ, в Варсонофьевском переулке. Как начальник
отделения я получал 210 рублей жалования. Из них 50 рублей я платил за
квартиру. Как и все остальные сотрудники, я должен был записаться в
кооператив ГПУ, в АВИАХИМ 100, МОПР 101, Добролет102, общество "Друг детей",
Автодор103, шефство над деревней и др., не говоря о профсоюзе и партии, где
я состоял раньше. Во все эти организации нужно было вносить членские взносы.
Кроме того, каждый из нас должен был подписаться на внутренние займы и
вносить ежемесячно 25-- 30 рублей без права продать или заложить облигации,
ибо мы чекисты-коммунисты должны были подавать пример остальным. Наконец,
периодически приходилось "жертвовать" в пользу тех или иных бастующих
иностранных рабочих. Так что в итоге за вычетом всех этих статей на руки я
получал не больше 70-- 80 рублей, отсюда можно судить о положении других
мелких работников ГПУ, получающих от 100 до 150 рублей, естественно, что
приходилось вечно залезать в долги у того же кооператива ГПУ, не иметь
возможности покупать себе не только новой одежды, но даже белья. Так живут
мелкие служащие ГПУ, но совсем другое представляет собой жизнь высших чинов
ГПУ, начиная с начальников отделов. О них я буду говорить ниже. Сейчас я
хотел остановиться на работниках иностранного отдела, где также имеются две
категории служащих. Даже посторонний зритель, если он попадет в иностранный
отдел, заметит две категории различно одетых людей, одни ходят в защитного
цвета казенных гимнастерках и кепках, а другие -- в прекрасно сшитых из
английского или немецкого сукна костюмах, в дорогих шляпах франтоватых
галстуках. Первые -- это сотрудники, не побывавшие за границей, а вторые --
это вернувшиеся из-за границы, где они по приезде в первую очередь понашили
себе достаточный запас костюмов, вот почему первые, еще не побывавшие за
границей, мечтают, "рискуя жизнью", поехать в капиталистические раны. И, в
самом деле, почему не рискнуть поехать на шпионскую работу, за границу с
советским дипломатическим паспортом в кармане? Даже если он и будет уличен в
шпионаже, то его за границей не расстреляют (это не СССР), а арестуют или
вышлют обратно. Чекист знает, что в случае ареста ГПУ его выручит какой бы
то ни было ценой. Сколько тому примеров. Вот, например, Фортунатов, ныне
начальник Дальневосточного сектора ГПУ. Будучи резидентом в Китае, он хотел
приобрести секретнейшие документы за 10 000 долларов. Китайская полиция
схватила его буквально за руку в момент получения им документов. И что же?
Несмотря на потерю 10 000 долларов, ГПУ ассигновало еще десять тысяч на его
освобождение, и он сейчас за такую "удачную" работу, стоившую 20 000
долларов, назначен начальником сектора.

А вот другой пример. Сын царского консула в Персии Похитонов работал
секретным информатором ГПУ, персидская полиция, уличив его, заключила в
тюрьму. ГПУ немедленно приняло меры. Спешно, задним числом,
Похитонов-эмигрант был восстановлен в советском гражданстве, и Наркоминдел
под нажимом ГПУ стал хлопотать у персидского правительства об его
освобождении как советского гражданина.
К несчастью Похитонова, у него была молодая, довольно красивая жена, с
которой после ареста мужа стал сожительствовать тогдашний резидент ГПУ в
Тегеране Борисовский-Мельцер. Будучи вследствие этого заинтересован, чтобы
Похитонов как можно дольше содержался в тюрьме, Борисовский оттягивал
хлопоты, благодаря чему Похитонов провел полтора года в тюрьме и был
освобожден и выслан в СССР лишь после замены Борисовского новым резидентом
Казасом.
Таким образом, работа чекистов за границей фактически никакого риска не
представляла, за исключением редких случайностей, как, например, было в
Кантоне, где китайские солдаты, разрушив местное советское консульство,
убили нескольких сотрудников консульства, в числе которых оказался резидент
ГПУ Уколов.

Зато какие преимущества чекистам на заграничной работе! Резидент ГПУ
получает 250 долларов в месяц на всем готовом, которые почти целиком
остаются в его кармане. За рубежом чекист не обязан состоять в бесчисленных
"добровольных" обществах, о которых я упоминал выше, и не вносит никаких
членских взносов. Кроме того, пользуясь своей неограниченной властью в
хозяйственных советских учреждениях, резидент обыкновенно устраивает на
службу своих жен и родственников. Так, например, у резидента ГПУ в Персии
Казаса служили одновременно жена и сестра, так что в общей сложности вся
семья зарабатывала 600 долларов в месяц, абсолютно на всем готовом. А
сколько прилипало к рукам резидента разных "непредвиденных, чрезвычайных,
разъездных" и т. д.,-- трудно сказать, ибо контроль над чекистом
отсутствует. Такова материальная основа "рвения чекистов за границей".

С другой стороны, резидент ГПУ получает полную самостоятельность
действий, так как подчинен только Москве. А Москва -- далеко. Подсматривать
и доносить на него некому, ибо он сам монопольно уполномочен за всеми
следить и на всех доносить. Вот тут-то у резидента и выявляется его
подлинная натура. Одних он милует, других предает. Как ему вздумается! До
тех пор, пока не разыграется какой-нибудь крупный скандал. Тогда ГПУ его
тихонько отзывает и направляет в другую страну. Ни ЦК, ни ЦКК не вмешиваются
во внутренние дела ГПУ, а если что и всплывает на свет, то закрывают глаза.

Наконец, за границей чекист освобождается от обязанности посещать те,
чуть ли не ежедневные собрания и заседания, которые устраиваются в Москве по
всякому поводу и без всякого смысла. Эти скучные и казенные собрания
являются настоящим бичом для работающего в Москве. Они, отнимая все
свободное время у служащего, не дают ничего ни уму, ни сердцу. Официальные
доклады, безразличность в голосовании и казенные резолюции. Уже от одних
этих собраний можно ехать куда угодно, только бы избавиться от них. Вот
почему работники ГПУ рвались за границу, чтобы пожить вдоволь, подкопить на
случай возвращения в голодный СССР и отдохнуть, насколько возможно, от серой
казенной жизни в СССР, ведущей к "социализму". Никто отнюдь не
руководствовался идейными соображениями, каждый мало-мальски грамотный
понимал, что на шпионаже против, главным, образом, сотрудников советских
учреждений мирового социализма не построишь, и поэтому старался на всякий
случай устроить собственное благополучие. И, нужно сказать, строили не
плохо. Лучше, во всяком случае, чем порученную им работу. Чтобы не говорить
огульно, приведу несколько примеров:

Вальтер, бывший до 1924 года поверенным в делах в Кабуле и одновременно
исполнявший обязанности представителя ОГПУ и Разведупра, успел за 8 месяцев
"работы" присвоить себе кулон с 12 каратами бриллиантов, выданный ему
Разведупром на работу, и 1500 фунтов стерлингов, выданных ему из ГПУ. Хотя
об этом знали , это не помешало ему занимать должность генконсула в
Константинополе до конца 1930 года. Борисовский-Мельцер, пробывший
резидентом ГПУ в Тегеране в течение двух лет, возвращаясь в Москву, вез с
собой 12 огромных сундуков одних только шелковых и шерстяных отрезов,
которые он, проживая в Москскве, потихоньку продавал и жил припеваючи. В
"наказание" за это его назначили начальником иностранного отдела ГПУ в
Ташкенте. Бывший до меня резидентом в Персии Казас, уезжая из Тегерана, сдал
в багаж 28 пудов вещей, которых вероятно, хватит ему на 100 лет.
Это все примеры, которые ГПУ известны. А сколько их примеров
неизвестных! Немудрено поэтому что когда я приехал в Москву после
двухлетнего пребывания в Афганистане, где я истратил около 50 000 фунтов
стерлингов и не мог сразу внести 150 рублей, накопившихся за мое отсутствие
членских взносов, то никто не верил, что у меня нет денег. Да и как им было
верить, когда они на более мелкой работе в такой промежуток времени делали
состояние.

Повторяю, только материальные блага плюс относительная безопасность
работы стимулировали поездки работников ГПУ за границу. Это стало многим
ясно после того, как в 1928 году стали практиковать посылку работников ГПУ
за границу нелегально, т. е. без советского дипломатического паспорта и со
всеми вышесказанными отсюда последствиями. И что же? Оказалось, что число
желающих ехать на нелегальную работу очень мало. Такие старые работники
иностранного отдела, как Борисовский, Казас, Скижали-Вейс и многие другие,
которые всегда раньше бывали готовы "рисковать жизнью" где-нибудь на
должности атташе посольства, теперь прямо отказывались ехать, отговариваясь
семейным положением, здоровьем и проч.

Таковы работники иностранного отдела ГПУ.
Жизнь сотрудников других отделов мне мало известна, но, судя по
некоторым известным мне случаям, там если не хуже, то во всяком случае не
лучше. Приведу следующий пример: в бытность мою в Персии у меня работал
секретно некий Мартинели. Возвратившись в Москву, он, оставшись безработным,
поступил на службу в Якутскую область на золотые прииски, куда и выехал
вместе с женой. По дороге в Якутск в Екатеринбурге ГПУ его арестовывает за
контрреволюционную деятельность в 1918 году и доставляет в Москву.
Отобранный у него багаж сотрудники также везут в Москву, где возвращают его
жене. Когда жена Мартинели открыла чемоданы, то там вместо вещей оказался
разный хлам. Вещи мужа, как и ее, были украдены. Жаловаться она боялась, так
как вдобавок арестовали бы и ее. Читатель отсюда может заключить, сколько
прилипает к рукам комиссаров ЧК, делающих ежедневно сотни обысков и арестов.

Теперь несколько фактов о верхушке ГПУ -- о ее коллегии и начальниках
отделов. Председатель ГПУ Менжинский104, состоящий одновременно членом ЦК
ВКП (б), не в счет. Он -- член правительства, больной человек. Живет все
время на даче и выполняет предписания врачей. Зато его первый заместитель
Ягода -- совсем другого поля ягода. Я его знал в 1921 году, когда он еще был
мелкой шишкой по Управлению делами ГПУ и больше интересовался хозяйственной
частью. Хозяйство, в особенности чужое хозяйство, является, видимо, его
специальностью, ибо и сейчас Ягода, будучи фактически руководителем всего
ОГПУ, опять таки оставил за собой руководство кооперативом ГПУ, являющимся
одним из лучших и богатейших кооперативов в Москве. Из средств кооператива
он подкармливает многочисленных своих прихлебателей, которые взамен этого
являются его верными соратниками, начиная с ведения какой-нибудь служебной
интриги и кончая устройством попоек с девицами-комсомолками на
конспиративных квартирах ГПУ. Все работники знают садистские наклонности
Ягоды, но все боятся говорить этом вслух, ибо иметь Ягоду врагом -- это
минимум верная тюрьма.

Второй заместитель Менжинского -- Трилиссер, начальник секретного
отдела Дерибас, начальник КРО -- ???ский105 и заместитель начальника ИНО --
Аров живут вместе. Для них специально в Фуркасовском переулке построили
домик, где они и организовали свою коммуну под охраной агентов ГПУ. Нужно
сказать, что эта публика живет сравнительно скромно, за исключением
Дерибаса, беспробудно пьянствующего. Начальник восточного отдела ГПУ и
одновременно член ЦКК -- Петерс106 кроме своей квартиры имеет несколько
других, где содержит своих возлюбленных, помню, как-то об этом факте,
ставшем мне известным, я поделился с начальником Пограничного управления
Вележевым, бывшим на заграничной работе под фамилией Ведерников, возмущаясь
поведением Петерса.
-- Ты не хочешь понять закона целесообразности, ведь так, по крайней
мере, Петерес теряет меньше времени на женщин, чем если бы он каждый раз
искал их на улице. А время для крупных наших работников -- это ,-- ответил
мне с усмешкой Ведерников. Стоит ли приводить факты деяний всех начальников
отделов? Не ясна ли картина морально разложившегося, бюрократического
аппарата, за которым "вожди" стараются еще сохранить звание "меча в руках
пролетариата",
а по существу уже ставшего орудием подавления трудящихся? Многие до
того привыкли к своему положению привилегированных, что даже не замечают
его. В распоряжении каждого из них автомобиль и секретарь, и этот секретарь
обо всем заботится. Иногда целыми днями в сопровождении жены своего
начальника мечется по магазинам и возвращается к вечеру с нагруженной
продуктами, винами, материями машиной.

И все это без всякой оплаты, без денег. Да и какой председатель
кооператива или магазина посмеет просить денег или отказать в чем-нибудь
начальнику отдела всесильного ГПУ, куда он может быть приведен каждую минуту
как арестованный?

А ведь не только верхушка ГПУ, но и верхушки всех советских министерств
живут вот так, без денег, на всем готовом. Не отсюда ли то, что среди
верхушки держится идея, что "мы уже вступили в царство социализма, где труд
оплачивается по потребностям и где отпадает надобность денежного знака".

Ибо на самом деле среди этой верхушки "социализм" в полном расцвете.
Жри, сколько хочешь, и делай, что тебе вздумается, только ратуй за ЦК партии
-- "вот программа такого социализма".
Но ведь число этой верхушки всего несколько тысяч, а как же в остальной
России? Остальные 160 миллионов живут впроголодь или голодают.

Таковы мои наблюдения за двухлетнее пребывание в Москве, и я не
преминул сделать выводы при первой возможности. Я навсегда порвал с новым
верхним десятком тысяч в СССР

http://lib.ru/MEMUARY/AGABEKOW/ch_za_rabotoj.txt?fbclid=IwAR33BwiX8WanL5v0TwPleNtruJ6ciY1brGRndZYOiYGfN2xPc-iVVrpKgQg

360 років тому – 16 вересня 1658 року – на козацькій раді поблизу міста Гадяч було укладено угоду про повернення козацького гетьманату до складу Речі Посполитої. Відповідно до цієї угоди, мало постати Велике князівство Руське, яке поруч із Польським королівством і Великим князівством Литовським ставало би третім суб’єктом Речі Посполитої.

Про те, що спонукало гетьмана й козацтво до такого рішення і чому цей проект закінчився невдало, Радіо Свобода розмовляло з істориком Віктором Горобцем.

– Термін «возз’єднання» відомий в контексті Переяславської угоди 1654 року, коли Гетьманщина уклала союз із Московським царством. А в контексті Гадяцької угоди говорити про «возз’єднання» адекватно чи ні?

– Якщо вдаватися до історичної термінології, так як це сприймалося і писалося тоді – це «повернення під владу свого природного пана», мається на увазі, польського короля.

– А якщо сучасні терміни використовувати, як йменувати цю подію?

– Чим була Гадяцька угода? Це, очевидно, був найгеніальніший проект, який українська і польська політичні еліти генерували за всю історію складних українсько-польських стосунків. Тому що мова йшла не про «возз’єднання» – в угоді пропонувалося, щоб Україна долучилася до Речі Посполитої, але Річ Посполита при цьому мала кардинально оновитися. У цьому, власне, і суть, і геніальність, і проривність цієї ідеї.

– За чотири з половиною роки до Гадяцької була Переяславська угода. Що пішло не так за ці роки, що в Гадячі відбулася ревізія Переяслава?

– За ці чотири роки відбулося дуже багато усього. Вже починаючи з осені 1656 року, Хмельницький зрозумів, що та модель, яку він намагався реалізувати в Переяславі, ефективно не спрацьовує. Тому гетьман починає шукати інші шляхи.

Спершу це була спроба опертися на союз із Швецією, Трансільванією. І врешті-решт склалося так, що під тиском обставин вже за гетьманування Івана Виговського стосунки з Москвою загострилися до такої міри, що та модель була не лише, скажімо, корисною чи нейтральною для України, вона була принципово шкідливою, ставила під сумнів існування козацької держави як певного державного суб’єкта. Це і стало причиною, яка підштовхнула гетьмана Виговського до пошуку якоїсь іншої моделі.

– Деякі історики писали, що гетьман Виговський із самого початку був неприхильним до Москви, натомість інші доводили, що попервах він був цілком лояльним до царя, але потім наче в ньому щось зламалося. Як би ви охарактеризували постать Івана Виговського і наскільки він був послідовним чи непослідовним?

– За моїми дослідженнями, цей злам відбувся не раптом, а з серпня 1657-го по кінець лютого 1658 року. Тобто, ці півроку були критичними і для самого Виговського, і для української державності в тій формі, в якій вона існувала. Чому так? Тому що після смерті Богдана Хмельницького Виговський претендує на владу – і вибір старшини падає на нього.

– При цьому він усуває сина Богдана Хмельницького – Юрія.

– Так, це мало місце. Але, з іншого боку, Богдан Хмельницький, висуваючи свого сина, також діяв не надто обачно і легітимно. Бо не було такої традиції у Війську Запорозькому – ставити своїх наступників. Тобто, тут мала козацька рада обирати: хто мав стати на чолі війська.

І от впродовж перших місяців, коли в Україні йде підготовка до нових виборів, Москва починає діяти надзвичайно активно, агресивно. Вона має на меті не лише змусити до виконання якихось умов Переяславської угоди, які Богдан Хмельницький ігнорував через те, що вони були накинуті йому під час перемовин уже в Москві у березні 1654 року, але й хоче внести цілий ряд правок, які обмежували гетьманську владу і поширювали владу воєвод в Україні. Тобто, які виходили за межі тієї Переяславської програми.

Мало того, що цей тиск відбувається, Москва, аби послабити позиції Виговського, свідомо іде на підтримку опозиційних сил. І ці опозиційні сили з осені 1657 року починають збройну боротьбу проти Івана Виговського, починається щось схоже на громадянську війну.

​– Опозицією на той час були запорожці і Полтавський полк.

– Так. Мова йшла і про політичну першість, і про перерозподіл певних соціальних ролей, які старшинам вдалося завоювати. І московське керівництво для того, щоб досягнути своїх політичних цілей, провокує громадянський конфлікт в Україні й підтримує його, навіть попри те, що Виговський у Переяславі в лютому 1658 року під час однієї із рад йде на цілу низку поступок цареві. Зокрема, в тому, щоб воєводи були в багатьох крупних містах Гетьманату. Але за це він хоче врешті-решт отримати підтримку, принаймні в тому, аби Московська держава не надавала допомогу опозиції.

Але навіть після цього Москва демонструє своє бажання зберегти опозицію для того, аби тиснути на Виговського. Як Виговський тоді казав: «Москва хоче мати гетьмана, якого можна, взявши за хохол, за собою водити». Ось така метафора справді передає те, яку модель російське керівництво намагалося зробити з України. І лютий 1658 року стає переломним в стосунках із Москвою.

А до того маємо заяви, підтверджені трансільванськими послами, які були в Україні в серпні 1657 року і прямо писали, що Виговський сподівається за допомогою Москви отримати гетьманську булаву. Тобто, попервах ніщо не вказувало на те, що Виговський планує орієнтуватися на Річ Посполиту чи на когось іншого.

​– Для Богдана Хмельницького традиційним був союз із кримським ханом. Чому Виговський пішов на переговори із поляками, а не з Кримом у тій ситуації?

– Особисто я твердо переконаний, що Виговський прийшов до Варшави саме за потреби прийти до Бахчисараю. Тому що після Переяславської ради у січні 1654 року Кримське ханство підписує союзну угоду із Річчю Посполитою. І цей союз Криму і Речі Посполитої діяв впродовж наступних 12 років. Історики пишуть, що ніколи цей союз не був таким тривалим, а в цьому випадку це справді було так.

І склалася така дивна ситуація: за тих умов надати реальну військову допомогу Виговському міг кримський хан. І так воно і відбувається, починаючи з весни 1658 року, коли відбувається перший бій із повсталими козаками під Полтавою. Але оскільки кримський хан є союзником польського короля, то виникла б дивна ситуація, якби кримський хан допомагав Виговському, який перебував в конфронтації із Річчю Посполитою.

І тому для того, аби стати союзником кримського хана, Виговському треба було налагоджувати стосунки із Річчю Посполитою. Ми маємо лист Виговського від березня 1658 року до польського короля: йдеться про попередні умови угоди і перше прохання гетьмана в цьому листі про те, щоб король вплинув на кримського хана, аби той вислав війська в Україну. І так це відбувається по хронології.

– До останнього Виговський вів переговори і з Москвою, і з Варшавою. Навіть у козацькому таборі під Гадячем були польський комісар Беньовський і московський посол Кікін. Виговський намагався витримати багатовекторність чи як це пояснити?

– Я не думаю, що йдеться про багатовекторність. Просто він враховував реальний стан справ у Війську Запорозькому, де була потужна промосковська старшинська партія, і гетьман мусив зважати на їхні настрої. Якщо ми візьмемо саму Гадяцьку угоду, то там ціла низка цікавих речей вписана, очевидно, саме з тим, аби не дратувати оцю промосковську партію. Наприклад, один із пунктів угоди передбачав, що у разі війни між Річчю Посполитою і Московським царством козацьке військо буде звільнене від участі у цій війні. Тобто, відвертий такий реверанс в бік Москви, аби притлумити антимосковський настрій цієї угоди. Або там же Виговський висловлюється про те, що Московське царство також може долучитися до цієї Гадяцької угоди, щоб створити не лише польсько-литовсько-українську федерацію, але ще і за участі Москви. Звичайно, тут було більше риторики, аніж політичної практики. Утім, спроба продемонструвати, що Гадяч не спрямований проти Москви, явно простежується... Інша справа, що цар, звичайно, цьому не повірив.

– Ви та й інші історики називаєте Гадяцьку угоду геніальним документом тієї епохи. А що ж там такого було?

– Є такий вислів: навіть поганий мир – ліпше гарної війни. У цьому випадку мир був не поганим – він був гарним і навіть прекрасним. Чому я так кажу? Тому що 10 років тривала війна, а тепер Гадяцька угода передбачає амністію всім учасникам, загальне прощення. І друге – козацька державність, яка була утворена під час цієї війни, мала залишитися і в трансформованому вигляді вмонтованою в оновлену Річ Посполиту. І саме в тому, що це оновлення Речі Посполитої відбувалося, полягала геніальність.

Замість Речі Посполитої двох народів мала постати Річ Посполита трьох народів: до Корони польської і Великого князівства Литовського мало долучитися Князівство Руське. Вони були абсолютно рівноправні, мали власну адміністрацію, фінанси, військо і так далі. Власне, ота шляхетська основа Речі Посполитої доповнювалася козацьким началом, і це мало нівелювати той конфлікт, який був для Речі Посполитої руйнівним впродовж щонайменше півстоліття. І гетьман Війська Запорозького мав бути одночасно і воєводою київським, і першим сенатором. Тобто, він мав поєднати і козацьке, і шляхетське начало і таким чином притлумити той конфлікт.

​– Багато хто характеризує дуже позитивно Гадяцьку угоду, не лише ви. Але чому ж її так негативно оцінили сучасники? Адже, якщо казати по правді, Виговський програв насамперед не в протистоянні з Москвою, а у внутрішній боротьбі. Тобто, цю угоду не сприйняло власне козацтво.

– Так, погоджуюся. Справді, в середині літа відбулася дійсно блискуча перемога під Конотопом над царським військом, а буквально вже у вересні Виговський втрачає булаву.

– Тобто, військова перемога не трансформувалася в політичні дивіденди. Як це пояснити? Чому проти такої гарної угоди повстали самі козаки?

– Абсолютно не трансформувалася. Гадяцьку угоду можна умовно поділити на політичний блок, який, на мою думку, справді геніальний, але є соціальний блок, який містить багато проблем. Але я б не сказав, що це була помилка творців цієї угоди – це була така неминуча об’єктивна реальність, з якою важко було щось зробити. Тобто, неможливо розширити права однієї частини суспільства, при цьому не звузивши права іншої частини.

– Чиї права обмежували і хто все це зламав?

– Права були обмежені багатьох. Бо коли йшлося про те, що козаки отримують права політичного народу, тобто прирівнюються з правами шляхти, то шляхта втрачала щось, а натомість вимагала якоїсь компенсації. Причому компенсації, з її точки зору, абсолютно законної, проти чого важко було сперечатися Виговському.

Йшлося про реституцію прав власності шляхти на маєтність в Україні. Це законне право, тому що вони на законних підставах володіли цією землею. Але що означала реституція прав для шляхти? Вона означала те, що ці маєтки, які під час революції козацька старшина або козаки встигли прибрати до своїх рук, мусили віддати старим власникам.

Другий момент зачіпав інтереси поспільства – міщан і переважно селян, які жили на шляхетських землях. Якщо вони за ці 10 років, поки йшла війна, вже встигли забути: що таке залежність, що вони мають своєму панові платити якісь податки, виконувати роботи – а тепер це все мало в якійсь мірі відновитися. Звичайно, в угоді мало бути прописано, що це все має бути унормовано і не надто обтяжливо, але тим не менш, це поверталося.

Один блок, який викликав спротив і рядового козацтва, і частини старшини. З іншого боку, візьмемо шляхту, яка також багато що втрачала. Якщо вона раніше володіла монопольними політичними правами, то тепер мусила поступитися на користь козацької старшини. Це також викликало спротив з її боку.

​– Що мало більш фатальні наслідки для Гадяцької угоди: неприйняття з боку шляхти чи неприйняття з боку козацтва?

– Неприйняття з боку шляхти зумовило те, що при ратифікації угоди на Сеймі в травні 1659 року з неї вилучили низку цікавих моментів, які були важливі для козацької старшини, які покращували її іміджевий бік в Україні.

– Є така історія: коли приїхали з цього Сейму козацькі посланці і дали Виговському почитати підсумковий документ, то він в розпачі сказав, що, мовляв, ви ж мені смерть привезли.

– «Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз» – така була його дослівна фраза. Із вересня 1658 року до травня 1659 року – цих півроку між підписанням документа і його ратифікацією тривала наполеглива боротьба. Українська сторона, наприклад, хоче розширити територіально межі князівства Руського на Волинь і Поділля. Мова йде про церковну унію, яка спочатку мала бути ліквідована, а насправді вона не була ліквідована. Йдеться також про кількість козацького реєстру, який мав бути 60 тисяч, а тепер скорочувався до 30 тисяч. Тобто, розумієте: 30 тисяч козаків мали втратити козацькі права. Ну хіба це не вирок?

Пізніше Юрій Хмельницький, коли став гетьманом, наприкінці 1659 року писав до Варшави, що козаки були невдоволені угодою, оскільки Виговського на Сеймі представляли його люди. І саме ці люди – і родичі, і наближені, і челядь – отримали все, а заслужені старшини Війська Запорозького були ображені. Ця особиста образа також зіграла значну роль.

– Дуже короткою була дія Гадяцької угоди. Але політичні наслідки були значно триваліші, бо відомо, що через півстоліття гетьман Мазепа вивчав «Пакти гадяцькі».

– Так, за словами тодішнього генерального писаря Пилипа Орлика, в 1707 році старшина зібралася в Києві, і полковник миргородський Данило Апостол брав у бібліотеці «Пакти гадяцькі», і вони читали, шукаючи вихід, як позбутися опіки Москви.

Але навіть через 100 років після того гетьман Розумовський, коли проводив реформу, то проводив її у відповідності із тим, що було прописано в Гадяцькій угоді. І польська сторона, що цікаво, під час Коліївщини 1768 року, видає у Варшаві документ, де теж посилається на «Пакти гадяцькі», як доказ того, що вони намагалися толерувати православну Русь. Тобто, наслідки Гадяцької угоди насправді були довготривалими.

https://www.radiosvoboda.org/a/istorychna-svoboda-gadiatska-ugoda/29490322.html

Павло Бондаренко:
"Бандеровцы" взяли в плен невинного советского офицера, героя войны и снимают фото на память перед тем как зверски его... таво...
Упс...
Да ведь это спецгруппа Станиславского управления МГБ СССР во главе со своим куратором. Они изображали из себя отряд УПА или группы Службы Безопасности ОУН. Под видом "бандеровцев" грабили, пытали, насиловали, убивали. В том числе и детей. Это их зверства московской пропагандой до сих пор приписываются "бандеровцам".
А если кто не верит - найдите текст докладной записки военного прокурора войськ МВД Украинского округа Г. Кошарського на имя Первого секретаря ЦК КП(б) Н. Хрущева «О фактах грубого нарушения социалистической законности в деятельности так называемых специальных групп МГБ» № 4/001345 от 15 февраля 1949 года.
Там на несколько страниц описание таких жестокостей, от которых кровь стынет в жилах. С указанием конкретных жертв.
В 1945 году в Западной Украине действовало 156 таких спецгрупп с общим числом боевиков 1783.
В 1949 после рассмотрения на заседании Политбюро ЦК КП(б)У фактов, изложенных в докладной записке Кошарского, их число сократили до 150 участников в 25 группах.
В 1950 году действовало таких 19 спецгрупп (130 боевиков).
В 1953 - 29 агентурно-боевых групп, которые выдавали себя за "бандеровцев".

Миф коммунистов: «СССР (Сталин) самостоятельно провел индустриализацию» - ЛОЖЬ НАГЛАЯ.

Индустриализацию в СССР провели немецкие Blohm und Voss (подводные лодки), Albatros Werke (воздушный флот) и Friedrich Krupp (оружие) и американские компании (Albert Kahn, Inc, спроектировавшей 500+ заводов), Caterpillar (оборудование для Челябинского и Харьковского тракторных, а также Ростовского и Саратовского комбайновых заводов), Curtiss-Wright (авиационные моторы).

Проектированием и строительством Днепрогэса занималась американская инженерно-строительная фирма Cooper. Площадку под строительство готовила немецкая фирма Siemens, она же поставила электрогенераторы
Junkers построил первый в СССР завод цельнометаллических самолетов в Филях, вблизи Москвы (сейчас это завод им. Хруничева).
Arthur McKee из Кливленда осуществляла проектирование Магнитогорского металлургического комбината, прототипом которого был выбран металлургический комбинат в городе Гэри, штат Индиана, принадлежащий компании US Steel. Домны фирмы McKee после проведения капитального ремонта работают на ММК и сегодня.

А первый прокатный обжимно-заготовочный стан № 2 немецкой фирмы Demag проработал непрерывно с 1933-го до 2006 года.

На строительстве «Магнитки» трудилось более 800 иностранных специалистов и высококвалифицированных рабочих из США, Германии, Англии, Италии и Австрии. Центральную электростанцию подрядились монтировать немецкие специалисты из AEG, они же поставили на Магнитку самую мощную по тем временам 50-мегаваттную турбину с генератором. Немецкая фирма Krupp & Reismann налаживала в Магнитогорске огнеупорное производство, а британская Traylor — горнорудное хозяйство.
Предложение повторить в РФ «сталинскую» индустриализацию в реальности означает обратиться за помощью к США и ЕС ибо самостоятельно Россия ни в 1930-е, ни сейчас модернизировать свою экономику неспособна!

P.S. Бодрое послевоенное восстановление экономики СССР тоже было связано с вывозом всех заводов предыдущего технологического уклада нацистской Германии с оккупированных территорий. После завершения этого процесса, в последние годы жизни Сталина темпы роста ВВП СССР упали до 2-3%.

На фото: Полковник Хью Купер на фоне законченной в 1932 году плотины на Днепре, для проектирования и строительства которой советское правительство в 1926 году пригласило его в СССР.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=4006161709435728&id=100001258161733&__cft__[0]=AZVQayrsTL8hPMwSuhG6GpgOv7k0yGHfqEtEFWaI_IqiESUt8ZYXdhJlNOHpU8jGdyptupEnqmqPVfMx6QpoqNUXherEsZVYnHzg0kEb7uep-dZ3OybKHVPl6wbEJr23zO3aPworv96XnBZfnPBigkHBsJSZ6PBgCS4ymQMkltJuHsMdq6Sd5pCaQn_KjVk_uG0&__tn__=%2CO%2CP-y-R

У Норвегії від зв'язку місцевих жінок з гітлерівськими окупантами народилося більш 10 тисяч дітей. За офіційними даними, 5 000 жінок, які народили дітей від німців, засудили до півтора років примусових робіт, а 90 відсотків «німецьких виродків» або «нацистської ікри» були оголошені розумово неповноцінними і відправлені у будинки для душевнохворих, де їх тримали до 1960-х років.

Точно відомо, що цих «недолюдей» використовували для випробування медичних препаратів. Тільки 11 років тому парламентом Норвегії були принесені офіційні вибачення цим безневинним жертвам війни, а комітет з юстиції затвердив їм компенсацію за пережите в розмірі 3000 євро - звісно лише тим, хто ще залишився в живих.

ХТОСЬ пише:
https://www.youtube.com/watch?v=IKwMJsm6Guo