Re: Історичні розповіді.

автор ХТОСЬ Нд Травень 02, 2021 9:27 pm

румыны вроде сразу начали с мародерства, они такие румыны. а вот у немцев вроде не все так просто было как нас учили. довелось мне как то на Полтавщине разговаривать с дедом бывшим полицаем. так он рассказал пару довольно маловероятных на мое тогдашне понимание случаев. вот к примеру такой. где то 41-й год, фронт... да какой в 41-м фронт... уже прошел, но какие то отставшие или по делу небольшие колоны немцев еще проходят... его пацана уже пристроили полицаем с выбором или к стенке как комсомольца( донесли на него в первый же день), или в полицаи. ну вот идет он по местности и слышит как рэпэтуе знакомая тетка на тему шо кто то к ней в сад забрался. ну он и зашел... а там четыре немца яблоки трусят. пацаны еще как и он. ну и шо ему делать, немцы же?!.. а они увидели его и заверещали - "полицай! полицай" и ходу, даже яблоки побросали... вот шо значит с детства приучен народ к порядку и уважению к власти.
рассказывал еще случай как приехали из фельджандармерии и расстреляли в подвале какого то немца за то, шо он без приказа "конфисковал" то ли свинью, то ли курицу... я уже не помню подробностей. а тот ночью пришел в себя и вышел на пост где стоял этот комсомолец. прикинь?... но больше всего его поразило шо утром приехали те жандармы и дострелили того мародера...

автор Тихоня Нд Травень 02, 2021 9:33 pm

Верь в это брат и тебя попустит...

автор ХТОСЬ Нд Травень 02, 2021 9:52 pm

тогда моя реакция была приблизительно такой же. много позже понял шо по другому и быть не могло. немцы действительно боролись с мародерами в вермахте, потому что как сказал кто то, армия зараженная мародерством уже не армия. для мародерства во все армиях мира существовали специальные организации действовавшие от имени государства.
кстати, создатель РККА Лев Давыдович тоже не мало сил тратил на мародеров именно по этой же причине....

з.ы. и да, того деда полицая даже не посадили. ну во первых ниче такого он не сделал, так шо его сразу призвали в доблестную Красную армию с которой он пошел освобождать Европу... правда после войны немного потаскали, но в общем легко отделался.
а вы дружище в курсе, шо вскоре после победы полицаям и прочим сотрудничавшим на оккупированных территориях дали амнистию, а тем кто был в плену нет? не задумывались почему?...

автор Тихоня Нд Травень 02, 2021 10:02 pm

Да пофиг мне ,дружище,насколькол хороши были оккупанты...

автор ХТОСЬ Пн Травень 03, 2021 9:16 am

да мне тоже пофиг оккупанты, и ваши и ихние..
но я вообще то не о них говорил, а о дисциплине в армии, о вашем утверждении что выбор всегда есть, и о том странном поблажлывом отношении к коллаборантам Совитов в реальности, а не в кино и пропаганде...

автор Svetik Вт Травень 04, 2021 12:59 pm

Працюю зараз із архівними документами, які присвячені періоду радянізації Західної України. Згадав, як один із персонажів безсмертного твору Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» стверджував, що москвичі люди добрі, але їх дуже зіпсувало квартирне питання. Звісно, квартирне питання було серед першорядних не тільки для жителів Москви. Адже на Західну Україну наприкінці 1939 р. відрядили тисячі партійних функціонерів, пропагандистів-активістів, а також і професійних бійців із «ворогами». Зокрема, лише з Ленінграда прибули 60 працівників керівного складу НКВС. З Саратова – 40, Смоленська – 50, Рязані – 30, Воронежа – 40 бійців «невидимого фронту»... То де їх усіх розмістити? У гуртожитках? Таке велике начальство – і в гуртожитках?! Звісно, проблема потребувала швидкого розв’язання.

За якісним житлом розгорнулося справжнє полювання! Краєм прокотилися хвилі арештів. Масово заарештовували офіцерів, працівників поліції, чиновників, священників тощо. Як правило, більшість заарештованих «колишніх» – мешкали переважно у центральних районах міст і мали якісні багатокімнатні квартири. От у них-то і вселялися представники «влади трудящих».

Кількість «вивільнених» квартир зростала у геометричній прогресії. Якщо на 4 листопада у Львові радянська влада «знайшла» (саме це слово використане у звіті!) 1031 квартиру, щоб передати новим власникам – представникам партійно-господарського активу, то на 27 листопада того ж року вже 2649 квартир змінили своїх господарів. Майже тисяча з них дісталася «гвардії», надійній опорі сталінського режиму – працівникам НКВС і наркомату оборони.

На 3 січня 1940 р. квартир, які були «вивільнені» та «надані» новим власникам у Львові, налічувалося вже 5407. І це теж був іще не кінець.

Як саме нова влада вирішувала «квартирне питання», на все життя закарбувала у своїй пам’яті мешканка Львова Анна Левицька. Вона згадувала, що одного дня на порозі їхнього дому з’явилися двоє офіцерів Червоної Армії, які без зайвих формальностей повідомили, що мають намір тут оселитися: «Вони забрали меблі й усі інші речі. Це означало, що все те стало належати їм… То був невеликий будинок з п’яти кімнат. Вони зайняли чотири з них… Ми більше не мали жодного права на ці кімнати… Навіть на одяг: «Ця сукня дуже пасуватиме моїй дружині», казав він (один з офіцерів, забираючи одяг – Авт.)… Ми були просто приголомшені всім цим. Було просто незбагненно, що ці чужинці, які не мали до нас ніякого стосунку, могли просто прийти звідкись, забрати майно, меблі, речі інших людей і вважати, що це нормальна поведінка…, що це так має бути. Для нас це здавалося якимось божевіллям... Ми страждали, тому що не знали – а може, завтра вони скажуть нам: «Вимітайтеся звідси! Вам нічого тут робити!» Це було жахливо»

.https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=305118160955526&id=100043720328264&__cft__[0]=AZUhvYJtpoLbBuC-RG_wR4WQuotT5Wad4nQZ3f4A8Xl7mJjC_PFH_mnhUvghj0kN8_NljlxIUC51mPpJZHOaDsGuEVLXGlAgN_MFmp2x7taSBhglOCzd0bpKfT0yJiy6QOec8vNRcs-zXc4dibMz-lMgVXRqA28AKz70OLOh8TbmQzHpXWD67ruZUffIeqDOFdjOsSucWXqRHt4l46IJ2M9g&__tn__=%2CO%2CP-y-y-R

автор Svetik Ср Травень 05, 2021 3:05 pm

Чомусь одна з найскладніших битв ХVІІ століття залишається поза увагою публіцистів. Якщо про Берестецьку битву написано маса дурниць, то Збаразько-Зборівська операція сприймається, як щось рядове, не варте уваги. А даремно…

ЗБАРАЖ

Після Різдва й тріумфальної київської зустрічі гетьман поїхав до Переяслава. У лютому 1649 року він уже обговорював з польськими комісарами умови миру.
Адам Кисіль, який очолював делегацію, побачив, що Б. Хмельницький змінився радикально. Він поклав вину за кровопролиття на Я. Вишневецького – а, мабуть, розумів, що Вишневецький так само жертва, – вказав, що литовські війська нещодавно вирізали два білоруських міста – Мозир і Турів, тож про який мир може бути мова.

Тепер гетьман наполягав на творенні незалежної української держави. Продовжуючи переговори з комісарами, він заявив про готовність «відірвати від ляхів всю Русь та Україну».

Однак, поляки про таке й думати не хотіли. Лиш тільки козаки покинули Галичину і Поділля, як туди з військовими загонами посунула польська шляхта. Її ніщо не навчило – перше, на що вона спромоглася, то це заклик до селян повернутись у «звичайне підданство», в иншому разі будуть розправи. І розправи насправді почалися. Не розправи, а справжня вакханалія. Беззахисних людей убивали, саджали на палі, міста і села випалювали. Шляхта дійшла до того, що стала винищувати навіть маленьких дітей.

Водночас польський уряд активізував дипломатичну діяльність з зарубіжними державами, аби створити довкола України політичний вакуум. Тому Б. Хмельницький був змушений вести переговори з Москвою.

Москва поводила себе так, як вона поводить себе зазвичай. Бундючність, нахабство і приниження співрозмовника. Вона заявила, що приєднає Україну тільки в тому разі, якщо козаки звільниться від поляків. «Учинятця свободны».

Політичний і військовий діяч, писар Генеральної Військової Канцелярії, дипломат Силуян Мужиловський, повернувшись з Москви, сердито заявив: «… на Москве правды ни в чем нет».

Покинувши Галичину, Волинь і Поділля, козацький гетьман розв’язав шляхті руки.
Навіть якби Б. Хмельницький лише з загону С. Височана створив кілька боєздатних полків – а це було можливо, – то шляхта не чинила б беззаконня.

Уже в березні 1649 року Б. Хмельницький дізнався – ох як він розсердився тоді(!), – що король Ян ІІ Казимир збирається на війну. Гетьман розіслав універсали в полки, щоб готувались до походу, а два полки послав на прикордонну смугу. Відтак гетьман наказав військам у повній готовності збиратись на Масловому Ставі.

У травні польські війська перейшли Горинь. Командував ними Адам Фірлей.
З півночі на Київ під командуванням гетьмана Януша Радзивіла ішли литовці.
Кварцяним військом, яке стояло напоготові, командував сам король.

Треба віддати належне таланту начальника козацької розвідки Лавріна Капусти – гетьман відстежував кожен крок противника. Він знав не тільки, де знаходиться польське військо, а й де воно буде завтра й післязавтра.

Правда, не мав Богдан відомостей з Білорусії – там не працювала розвідка. І це стало найбільшим промахом українського командування.

У Я. Радзивіла було близько 30 тисяч добре вишколеного війська, і вже у червні він обладнав табір біля Лоєва, перекривши переправу через Дніпро, де на лівому березі стояв Чернігівський полк Степана Подобайла.

Об’єднаними українськими військами і повстанцями командував Станіслав (Михайло) Кричевський.

Тож коли опівдні 21 липня 1649 року передові козацькі частини підійшли до литовського табору і з ходу почали штурм, який міг закінчитись успіхом, їм у спину вдарив двотисячний загін литовської кінноти, що перебувала в розвідувальному роз’їзді, про який українське командування не здогадувалось.

На допомогу передовим козацьким загонам прийшло військо С. Кричевського, і вступило в бій, який тривав до темної ночі.

У битві під Лоєвим козаки зазнали поразки. Там загинуло 7 тисяч українців і 6 тисяч литовських вояків. Загинув геройською смертю сам С. Кричевський. Коли його пораненого козаки намагались винести з поля бою, він розпорядився, щоб його залишили.

Хоча у битві під Лоєвим козаки зазнали нищівної поразки, литовське військо ослабло настільки, що розгорнути подальший наступ уже не могло.

Перед тим, вивчивши добре розташування польських сил на заході, Б. Хмельницький доручив Д. Нечаю і М. Гладкому взяти Меджибіж, аби ввійти в тил полякам, що стояли табором біля Старокостянтинова.

У кількох боях Д. Нечай розбив польські загони і взяв Меджибіж, а коли головні українські сили вирушили на захід, а відтак до поляків прийшла вістка, що на допомогу козакам іде з армією сам Іслам-Гірей ІІІ, поляки запанікували – могло повторитись те, що сталося під Пилявцями, – спішно відступили й неподалік Збаража стали табором.

У А. Фірлея було 30 тисяч війська, в Я. Вишневецького – 15, у С. Лянцкоронського – 12.

Хмельницький мав тисяч 60 – 70, та понад сотню гармат, Іслам-Гірей ІІІ привів біля 60 тисяч кримчаків.

Десятого липня українсько-татарське військо підійшло до табору поляків й відразу вдарило. Бій був лютим, уже в перші хвилини полягло понад дві тисячі німецької піхоти.

На лівому крилі польського табору, де укріплення ще не було закінчене, козаки винищили добірну угорську піхоту, але контратака поляків відбила наступ. Козаки зазнали важких втрат.

Тринадцятого липня навальний штурм польських укріплень змусив поляків відступити з зайнятих позицій, однак, великого успіху не мав.

Не мав успіху і штурм 6 серпня. Поляки оборонялись хоробро.

Під Збаражем загинув Станіслав Мрозовицький (Морозенко), там поранено Івана Богуна. Козаки під Збаражем успішно використовували «гуляй-городи» і розстрілювали ворогів зблизька. Велися підкопи, і міни руйнували оборону. Локальні сутички не давали полякам спокою.

Не зумівши взяти польські укріплення, Б. Хмельницький змінив тактику – він змусив поляків запертись у місті і, зважаючи на міцне укріплення Збаража, не став його штурмувати, а взяв у щільну облогу.

У Збаражі командувати обороною доручили Я. Вишневецькому. Однак, обложена польська армія була вже приречена. Голод у місті почався відразу ж – запасів не заготували.

Блокада була настільки щільною, що вирватись з міста не зміг ніхто.

Згодом розвідка встановила, що Ян Казимир вирішив порятувати оточених і з двадцяти тисячним військом (з них 12 тис. кіннота) йде на Збараж. Також розвідці стало відомо, що король за голову Б. Хмельницького виділив 10 тисяч злотих.

Треба сказати, що в українському війську панувала надзвичайно строга дисципліна, гетьман розпорядився, щоб ніхто не покидав позиції, щоб ворог не отримав жодної інформації.

І у Збаражі ніхто й не здогадувався, що гетьман таємно зняв з облоги частину полків й кудись зник.

А Ян Казимир й уявлення на мав, що робиться довкола.

Тому він був страшно здивований, коли дізнався, що козаки атакують його з тилу і вже захопили обоз. Це сталося 15 серпня. Потім, вдаривши з флангів просто на переправі через Стрипу, козаки спочатку паралізували польську армію, відтак почалась така паніка, якої не було навіть під Пилявцями. Як казали очевидці «то не битва була, скоріше різня. Перший цвіт польської шляхти був стертий рукою ворога». (Крип’якевич. Богдан Хмельницький, ст. 104).

Однак, передові польські частини підійшли до містечка Зборова і зуміли нашвидкуруч організувати оборонний табір. Але то вже не могло зарадити. Навальна козацька атака змусила залишки польської армії втекли за мури міста.

У ніч на 16 серпня Б. Хмельницький перегрупував військо. Козаки оточили місто, а рано почали штурм. Зайнявши мури та захопивши артилерію, повернули гармати і стали розстрілювати ворога зблизька. Відтак Матвій Гладкий з кількома сотнями Миргородського полку увірвався до міста й заволодів ним. Залишки польського війська відступило до королівського табору. Уже воювати ніхто не хотів. Ховалися під вози, сам Ян Казимир намагався зупинити втікачів, але й це не допомагало. Очевидці казали: «… а король ходив пішки, тих панів і шляхту з возів і з-під возів палашем наганяв до бою». (Крип’якевич .. ст. 104).

За лічені години армія Яна Казимира могла припинити своє існування.

Сам король міг потрапити в полон, але козацький гетьман, як вірнопідданий його королівської милості, на таке не зважився, кажуть, навіть посприяв Яну Казимиру, щоб той відступив. (А по правді – втік). Не шляхетно?

Збаразько-Зборівська операція – неперевершений приклад воєнного мистецтва козаків, старшин і геніальна реалізація плану самого Б. Хмельницького. У тій ситуації перемогу міг отримати тільки найвидатніший полководець, власне, полководець рівня Богдана.

Але потім сталося те, що Б. Хмельницький не міг побачити навіть у страшному сні – йому поставив ультиматум Іслам-Гірей. Або він підписує мирну угоду з поляками, або татари вдарять на козаків.

Гетьман ще не знав, що найвеличніша його перемога у битві стала катастрофічним програшем у війні.

Ярослав Трінчук

автор Svetik Нд Травень 16, 2021 12:23 pm

Олена БОНДАРЕНКО,

письменниця, політичний і громадський діяч

Від часів радянської школи про Володимира Івановича Даля нам відомо, що він — автор “Толкового словаря живаго великорускаго языка”. І що він тримав О. Пушкіна за руку в його останні прижиттєві хвилини. І загалом — що Володимир Даль — великий російський письменник.

Утім, Даль, як, зрештою, й чимало інших “великих росіян” — має, скажімо так, вельми опосередкований стосунок до “духовних скрєп”. Починаючи від походження.

Мати Володимира, напівнімкенянапівфранцуженка МаріяЮлія Фрайтаг — зі старовинного гугенотського роду де Мальї (припускається, що родина залишила Францію через переслідування гугенотів). Була вона вельми освіченою людиною, знала відмінно п’ять мов, займалася літературними перекладами.

Батько, Йоган Христиан Даль, німець данського підданства, крім того, що знався на медицині та богослов’ї, був неабияким поліглотом: вільно володів німецькою, англійською, французькою, латиною, грецькою, російською, давньоєврейською. У Єні — відомому німецькому університетському місті — отримав диплом доктора медицини.

Якось Йогана Даля запросив до українського містечка Луганська (точніше, на той час селища Луганський завод) його добрий знайомий Карл Ґаскойн, котрий будував тут чавуноливарню. На будівництві працювали фахівці заледве не з усієї Європи, тож украй потрібні були і лікарі, й тлумачі, спроможні перекладати і живу мову, і технічну літературу, інструкції та коментарі до креслень. За рік потому, 1799го, Даль узяв підданство Російської імперії, ставши Іваном Матвійовичем.

22 листопада 1801 року в Луганську, в затишному будиночку на вулиці Англійській, у подружжя Далів народився первісток — Володимир. Майбутній письменник, етнограф і лексикограф, блискучий військовий лікар і автор першого підручника із зоології. Ну і, звичайно, — “батько” Тлумачного словника.

До речі, точна його назва — “Толковый словарь велікорускаго наречія рускаго языка”, з чого зрозуміло, що російську фахівець Даль розглядав не як мову окремішню, самодостатню, а як одну з говірок руської мови.

Даль пов’язаний з Україною безліччю ниточок — часом майже невидимих, але таких міцних, що годі розірвати. Вони тут і там раз по раз проступали на полотні його долі.
Під час російськотурецької війни 1828 р. доктор медицини В. Даль показав себе винятковим сміливцем і талановитим військовим хірургом. Про ту свою роботу писав: “…Видел тысячу, другую раненых, которыми покрылось поле… резал, перевязывал, вынимал пули…” Умінням добре і швидко зашивати рани Даль, за його словами, завдячував… своїй українській няні Ганні, яка навчила його в дитинстві вишивати.
20 років Володимир Даль мешкав на теренах України. Спускався човнами Дніпром і Дністром, завідував лазаретом в Умані, боровся з епідемією холери в Кам’янц-Подільському… Згодом у повісті “Подолянка” він із глибокою обізнаністю опише місця свого перебування: Вільшани, Вишневець, Кременець, Браїлів, Почаїв…
Даль товаришував із багатьма відомими українцями. Не раз гостював у маєтку Є. Гребінки та навіть сватав йому наречену й був дружбою на весіллі.

Відомий український просвітитель і благодійник Г. Галаган запрошував Даля очолити Колегію ім. П. Галагана (на заваді стали родинні й службові проблеми, змусивши із жалем відмовитися).

Любив В. Даль творчість Г. КвіткиОснов’яненка, спілкувався з письменником, писав рецензії на його “Сватання на Гончарівці” та “Малоросійські повісті”, переклав російською “Салдацький патрет”. Квітка, своєю чергою, присвятив Далеві повість “Мертвецький великдень”.

Під час перебування Тараса Шевченка на засланні Володимир Даль — на той час чиновник з особливих доручень Оренбурзького генералгубернатора В. Перовського — домігся спочатку Кобзаревого переведення з казарми до приватної квартири, а згодом і цілковитого звільнення. Зробив це так делікатно, не афішуючи, що поет довго вважав причетними до свого звільнення лише віцепрезидента Академії мистецтв Ф. Толстого та його дружину.

17 листопада 1857 р. Шевченко навідався до Даля. “Зробив візитацію В. І. Далю… Він прийняв мене вельми гостинно, розпитував про своїх оренбурзьких знайомих… і наприкінці просив заходити до нього запросто”, — записав він.

Очевидці стверджували, що В. Даль вільно й зі смаком говорив українською. 21 червня 1844 р. писав дружині: “В Полтавской… видим уже настоящую Украйну. Я охотно стал опять болтать на этом ясном языке, где речь выходит замысловата, простодушна и очень забавна. Как ни бьешься сказать то же по русски — выходит неясность, натяжка и даже пошло и грубо…”

У червні 1848 р. в листі до М. Максимовича Даль повідомляє, що зібрав словник з понад 8 тисяч українських слів — вочевидь, їх згодом стало значно більше, може йтися про кілька десятків тисяч.

1863—64 рр. вийшла друком найвідоміша праця В. І. Даля — “Толковый словарь велікорускаго наречія рускаго языка”. Російські владці всіх часів — від царських до теперішніх — зробили все, щоб ця справжня назва словника “забулася”.

У словнику, що містить 200 тисяч слів та 30 тисяч прислів’їв, загадок, примовок для пояснення змісту того чи того слова, — подибуємо величезну кількість питомо українських слів і сталих виразів.

Як філолог В. Даль так оцінював українську мову, порівнюючи її з російською: “Трудно написать на русском языке книгу о чемнибудь, чтобы ее понял каждый… Но возьмите какое нибудь малороссийское произведение, читайте его чумакам, девчатам, парням, кому угодно: язык и содержание его будут всем понятны целиком”…

Прикметно, що й загалом міркування В. Даля з приводу походження “великоросів” вельми далекі від офіційної імперської позиції (і тодішньої, і нинішньої). Зокрема він безпомильно визначив, що російська мова — суть говір “чухни разних помолєній”, який видозмінився під впливом української мови.: “…на югъ сидъли славяне, а во всей великоруссіи чухны разныхъ помолъній; затъмъ Кіевъ сдълалъ выселокъ въ Новгородъ— промежутокъ постепенно обрусълъ, бълоруссы вдвинулись клиномъ до Москвы — обрусъвшіе стали говорить нъсколько иначе, а съверъ сохранилъ говоръ ближайшій къ южному, колыбели своей.

Въ Шенкурскъ и Колъ вы услышите еще болъе сохранившихся кіевскихъ словъ, чъмъ въ Новгородъ, словъ, которыхъ нътъ нигдъ, на всей промежуточной, двутысячеверстной полосъ…

Впрочемъ, я не нашелъ ни одного малорусскаго слова, кромъ захожихъ, — отъ котораго не было бы въ великорусскомъ производныхъ, если и нътъ самого слова…”
Про Даля написано безліч усього, тож, гадаю, докладно зупинятися на його біографії немає жодного сенсу. Я краще, як питома луганчанка, розповім про інше.

Свою малу батьківщину Даль не забував ніколи, недарма ж бо підписувався “Козак Луганський”, а талановиті оповідання так і назвав — “Билини й небилиці Козака Луганського”.

http://slovoprosvity.org/2018/01/15/pro-dalya-i-ne-tilky/?fbclid=IwAR1MmdbmMkrfiQ7za88bcPSW6UOw9hXx6cXR88CR8WWxqkAxidZn5Ora03g

автор Svetik Пн Травень 24, 2021 5:40 pm

лакуни в Історії України, які "маленький українець" не дізнається зі шкільної парти, а отже - потім нізвідки.

Хіба що з випадкових телероліків, сайтів та паранаукових книжок, які творили, оначе, знову ж такі самі, як він - незнайки й нечитайки, тож це виходить ефект як сліпий глухому переповів розповідь німого.

Поїхали.
- ͟С͟к͟и͟ф͟с͟ь͟к͟е͟ ͟ц͟а͟р͟с͟т͟в͟о͟. Саме так воно зветься у античних джерелах, та й асирийці часто звуть лідерів скіфів царями (а це неабияке визнання - скажемо, вавилонських правителів вони звали як завгодно, але не царями).

Це величезний пласт історії, який нараховує не одну притчу про Дарієв похід (та й той слабко відбитий в шкільному курсі), а сотні імен, тисячі фактів й фактоідів, сюжети, що увійшли у класику (але невідомі українцю, тому що невідомі шкільній програмі).

Скіфському царству передувало ще давніше Кимерійське, набагато давніше, - фактів і навіть легенд про нього в порядки менше. Одначе, всі їх треба знати - і не лише ті, які тепер вважаються підтвердженими, бо інші не "спростовані", а просто відкинуті за недоведеність.

- С͟а͟р͟м͟а͟т͟с͟ь͟к͟і͟ ͟ц͟а͟р͟с͟т͟в͟. Сарматів було багато, перелік племен ледь не такий жє довгий, як в германців, слов'ян чи тюрків. Більшість з них тусили саме в Українській землі, тому всі їх слід знати.

Про сарматів відомо ще навіть більше імен, ніж скіфів, і чи не чверть із них жіночі.
Нащадком і наслідком величезного скіфо-сарматського світу (що врешті злипся, як два сніжних ком'яха, в один) є великий - і чисельно, і якісно - Нартський Епос, яким тепер володіє кожне поважаюче себе плем'я Західного Кавказу. Оскільки окремі історії звідти - це справжні шедеври, то й знати їх у школі рекомендується кожному українцю.

- ͟Г͟р͟е͟к͟и͟,͟ ͟р͟и͟м͟л͟я͟н͟и͟. Перші мали в Україні розвинені колонії, а другі - переважно гарнізони та обслугу, називаємі разом "станції". Зі шкільної парти станеться враження, що ми були якимсь захолустям античної Ойкумени, а грекоримляни діяли десь "там, далеко". Насправді ж життя тут в часи їх володарювання кипіло, а головне, що воно вивчене досконало, археологія в шикарному стані, особливо пам'ятники - навіть у кращому ніж в самих Греції й Італії, тому що копати почали пізно і вже з науковими цілями. У вітчизняних вчених все це є, багаті матеріали осідають в вузькопрофільних часописах - і все це не доходить до школи, вже, власне, 50 років як расте ця диспропорція. Нам відома політична історія полісів - де була тиранія і де демократія, як звалися правителі, з ким вони воювали й дружили. Але це нецікаво греку й італійцю (їм своїх полісів вистачає!) і українському шкільному міністерству - а відтак пропадає впусту, - хіба може Росія захватить ще трохи "земліц" і тоді почне піарити так, як взагалі-то потрібно було робити нам.

- ͟Г͟о͟т͟с͟ь͟к͟е͟ ͟к͟о͟р͟о͟л͟і͟в͟с͟т͟в͟о͟. На хвилиночку, це найсильніше і наймогутніше варварське королівство, з усіх германських взагалі. Принаймні так вважали самі давні германці. Римляни звали його державу "імперія", римляни! Але випало цьому королівству бути на землях України, Біларусі і Литви, населення яких - і це камінчик переважно в їхню еліту - на грунті германофобії всіляко применшують чи ігнорують свої готські спадщини. І от виходит, що в далекій Штірії, де нога Германариха не ступала, співають балади про нього (а написані вони переважно в ХІХ столітті), в ШВейцарії покажуть будинки де він "був", а на батьківщині готського королівства - про це анічичирк. Окремі українські письменики проривали цю блокаду (Малик і Білик з класиків), і на тому все.

- ͟Г͟у͟н͟с͟ь͟к͟е͟ ͟к͟о͟р͟о͟л͟і͟в͟с͟т͟в͟о͟. Так, теє саме, де "Батіг Божий" на ім'я Аттіла. Як і в випадку з Готами, це вже впритул слов'янська історія, хоча ще і в стадії "криптозоя". Фактично ж воно базувалось на кістках імперії Германаріха і трохи посунулось на захід, через що спричинила неймовірну мішанину тюрків, сарматів, слов'ян, германців та угрофінів.

Справедливо було б не перелистувати сторінку зі смертю Аттіли (і "розпадом його держави"), а спокійно прослідкувати хто в свою чергу виріз одразу на його кістках - і тоді ми не дивуватиемось, чому стільки різних народів за очи названі "гуннами" і чому наступні держави - аварська, болгарська, мадярська, хазарська - настільки схожі на ту, що започаткував Аттіла. Адже до нього - вдумайтесь - нічого подібного не було, і не лише в Європі.

І недаремно весь германський світ співає пісні про Атлі, Аллі, Етцеля, як великого короля, - в повній опозиції ж, українські підручники натомість сіють смертну тоску щодо "жахливих орд", які віками пустошили, пустошили, та так і не спустошили багатостраждальну Україну.

- ͟П͟е͟ч͟е͟н͟і͟г͟і͟я͟. Як дуже цікавий феномен, її слід вичати от прямо окремо, як явище. Років вже 50 скоро мине, як в своїй статті Прицак описав Печеніжський стан - як табір чи табор волелюбних воїнів, на диво нагадучих козаків. Ключова і революційна для того часу відміна їх була - це непризнання рабства. Тож можете поглянути по-іншому, звідки в них постійно бралась та сила, що протистояла рабовласницьким сусідам - тій же Русі, починаючи від вікінгів, Візантії, Хозарії, Угорщині, Болгарії. Та ще й хто на кого нападав, і чому та ж Русь навіть не думала замиритись з печенігами? (на відміну від тих же половців, наприклад). Але де там, побачити хоч якісь думки Прицака в підручнику? в шкільному курсі? що ви, що ви.

- ͟Х͟о͟з͟а͟р͟і͟я͟. Як би ми ні не хотіли, але ця держаа була значною мірою на українських землях. А чому, власне "не хотіли б"? А тому що знов зі школи знаєм про неї тільки щось погане.

А між тим це, може бути, була перша в історії федерація у сучасному розумінні слова. Ба більше, можливо - і прообраз "республіканських монархій", де верховних правителів по-перше одразу кілька, по-друге гілки влади між ними поділені, а по-третє вони ще й обираємі прижиттєво, а не наслідують. Ну чим вам не гетьмани та кримські хани? Тільки ще складніша структура. Можливо, навіть натяк на демократизм. Але що ми знаємо зіь школи про це? А те, що там жили і керували, можливо, безпосередні предки двох кримських народів - караїмів та кримчаків? А те як Хозарія захищала весь наш Великий Степ від арабського вторгення? Як вона фактично стекла кров'ю, не давши просунутись крізь Кавказ могутнім тоді ще й дуже запальним Халіфам? Ні, ми знаємо лише, як її, вже втомлену й розколоту, добили Русь і Печеніги - при чому кожен зі своїх мотивів.

- Р͟у͟с͟ь͟, власне. Так, ніби знаємо, ніби зі школи. Але чи знаємо? Чи на тому рівні, принаймні, щоб сказати - "ми знаємо історію нашого безпосереднього державопредка, як він того заслуговує"? Пригадайте шкільну парту. Русь - це миролюбні княжескі дружини, які постійно стримують агресора-кочовика, всі ці князі безим'яні (по іменах всі знають трьох! ну може п'ятьох), нарід як йому і полагається тєжко страждає під гнітом сільського господарства. А між тим Русь вела агресивну політику, намагалась - із перемінним успіхом - ставити "своїх" візантийських імператорів (навіть явних самозванців!), угорських королів, польських князей, лізла в Литву, колонізувала усе те до Уралу що тепер зветься Московія, - і при тому нікому навіть на думку не спадало завойювати самим ту Русь. Уявіть собі, який це був "центр геополітики"? Один зі світових полюсів, без перебільшення. Одних лише Великих Князів Києвських змінилось близько сорока - чи знають їх хоча б кияни? чи вшановано їх в достатній мірі пам'ятниками, вулицями? а кожен з них щось в Київі побудував! а кожен був ще діячем інших часток України, ми знаємо лише кількох - улюбленців історіографії минулої епохи.

Одним словом, Русь в шкільному курсі викладена рішуче недостатньо. Саме цікаве взагалі пішло мимо підручника.

- ͟В͟К͟Л͟. В рамках історії України я б звав це просто - Друге Велике Князівство, оскільки Першим Великим Князівством було Київське, а ВКЛ виступає як його легитимний і правоспроможний преємник. Сказати коротко - ВКЛ це блискуча сторінка Європейської Історії. Це діамант на лобі для поляка, біларуса і литовця, звісно. Але не українця, якого навчили в школі. Тут знову "все складно, все неоднозначно", імена князів пробігують скороговоркою, зате вип'ячені все ті ж страждання землепашця, коротше житья не було. Про геополітичні розмахи Гедиминовичей і Ягелоновичей взагалі нічого. А між тим, вони ходили на Крим, а потім заснували там своє лояльне Ханство.

- ͟К͟р͟и͟м͟с͟ь͟к͟е͟ ͟Х͟а͟н͟с͟т͟в͟о͟. Ну що там казати? Було сорок великих ханів. В кожного було по кілька великих перемог. Серед них були блискучі поети, геніальні дипломати, і часом і просто красиві чоловіки та великі коханці. Це було напрочуд красиве, витончене життя, хоча звісно, для еліти а не всього просто-народдя. Це легенди, від яких перехоплює дух - і не в якогось там слабконервного, а в таких велетнів як Пушкін та Міцкевич. І все це відбувалося виключно на Українській землі - окрім хіба що Кубані. І всього цього український школяр полишений наглухо. Все це замінено йому похмурими байками про невольничі ринки та мільйони полонених. В обмін на десять перемог, що їх отримало Козацтво над Ханством, - українська історія залишена без сотні перемог, отриманих Ханством над Московією і Польщею у різних їхніх іпостасях.

- В͟і͟й͟с͟ь͟к͟о͟ ͟З͟а͟п͟о͟р͟і͟з͟ь͟к͟е͟. Ну, скажете ви, це ми точно вичали в школі. - Справді? - спитаю я. - А назвіть десяток гетьманів до Богдана. Десяток це мало, бо їх було з сотню, тож це самі видатні. І чим видатні, до речі? Завжди вилазить тільки одним: що воювали з турками й татарами. Походи в Молдову - мимоходом, якось дуже неохоче. Відносини з Польщею - козаки тут змальовані як жертва, дуже наївна, яку постійно наколюють ті ж безименні королі й канцлери. Походи на Московію? тут взагалі прогалина.

Але не це навіть найгірше. Ну не кожна держава може похвалитися, що в неї вже в раньому модерні, чи то пізньому Середньовіччі, існувала розвинена цівілізація республіканців. Усі сучасні демократичні й республіканські механизми вже функціонували в тій Січі. Хіба це не привід вивчати її - глибоко, з любов'ю, може весь шкільний рік чи два? Ні, краще знову давайте про те, як погано жилося селянам. Отже, хоч козаки в підручнику і у всіх на вустах, їхня історія в шкільному курсі зібрана нецікаво, неповно і не в стверджувальному, надихаючому дусі.
Мій перелік неповний.

я лише привернув увагу на здавалося б очевидні прогалини.
Не сподівайтеся, що все, чого ви не навчили школяра - він сам обов'язково вивче як стане дорослим.

Це самообман.

От якщо ви не химік після вишу, то чи багато ви вивчили химічних знань в позашкільному віку? А якщо не фізик - чи багато фізики дізналися, коли сталі дорослим? І так по кожному предмету.

Історія - не виключення. 99% населення неісторики, і тому все, чому не навчили у школі - для тих 99% рівне "не вивчили ніколи".

https://www.facebook.com/ali.tatarzade/posts/4041780615943381?__cft__[0]=AZXyM3ezuyfrumcr4FI2ASycHDEbsnx5GVmPfTsUr80aKwnqB-C12zN1HPJQkYBS6o5ieG2SZUb5k--xitfMy14qd7K_step7pqwX1vil_JP8GIZlX5qJsMxWP5iyBrr2p1qAAgM6x7OGqnvlfObriHW&__tn__=%2CO%2CP-R

Саме так. Якщо у свої історії залишати великі прогалини, то неодмінно знайдеться хтось, кто на свій розсуд, заповнить ті прогалини. Нам їх і заповнила Московія. І не лише заповнила, а ще й навязала комплекс меншовартості.

А ще сподобалося визначення походів русичів на Схід і не лише на схід. Колонизація, дуже влучно. Захопили якісь землі, якийсь місцевий етнос. Колонізували, місцеве населеня нарікли своїми холопами - руський холоп. З часом "холоп" відпало, бо вже заважало, залишилися тільки руськиє. Так народився нарід, об'єднаний колонізатором. Який з часом, перетворив себе на колонізатора вкравши у завойовника його історію.

І те теж не дивно.

автор Svetik Вт Травень 25, 2021 3:49 pm

«Яке мають право ці дикуни жити на такій прекрасній землі?»
(Микола Слєпцов - генерал Російської імператорської армії, учасник завоювання Кавказу, 1844 рік)

Щорічно, 21 травня відзначають день пам'яті жертв геноциду черкесів, який також називають «забутим геноцидом», а деякі дослідники вважають його «першою етнічною чисткою в сучасній історії Європи».

***
У 1763 році Російська імперія почала захоплення Кавказу, але запеклий опір місцевих народів, формально вдалося здолати лише 100 років потому - 21 травня 1864 року, знищивши і витіснивши з регіону його найбільший народ - черкесів.

Черкеси - корінне населення Західного та Центрального Кавказу. Назва є збірною для етно-лінгвістичної групи з 12 гірських народів (Абдзехі, Бесленеї, Бжедугі, Хатукаї, Кабардинці, Мамхегі, Натухаї, Шапсуги, Теміргойці, Убихі, Егерукаї, Жанеї).

До XIX століття більшість черкесів вже стали мусульманами, хоча через гірську географію регіону, залишалося ще багато послідовників традиційних язичницьких культів, а також деяка кількість християн.

Російська імперія, після поразки в Кримській війні, хотіла відновити свій престиж і остаточно завоювати непокірний Кавказ.

У 1859 році, цар Олександр II затвердив план витіснення черкесів і колонізації краю більш лояльним населенням, безземельними російськими селянами, кубанськими козаками.

Крім черкесів часткового вигнання піддалися і інші народи, що чинили опір - інгуші, чеченці, абазини і абхази.

Для досягнення мети, російська армія почала застосовувати тактику «випаленої землі».

Після нападу на поселення горян, солдати вирубували сади і виноградники, спалювали поля, запаси зерна і сіна, забирали усю худобу.

Учасник завоювання Кавказу, російський генерал Олексій Вельямінов писав:
«Винищення їх полів протягом п'яти років поспіль дає можливість обеззброїти їх, і тим самим полегшити всі наші подальші дії»

Російські війська планомірно займали рівнинні території, витісняючи корінне населення все далі в безплідні гори. Почався голод, а взимку додалися гірські морози забираючи в першу чергу найслабших - жінок і дітей.

У 1861 році, масштаби терору стали критичними. Старійшини деяких черкеських народів (убихи, абадзехі і шапсуги) відправили імператору Олександру II петицію з пропозицією миру і підкорення в обмін на недоторканність земель і укладу.

Однак, російський імператор відмовився припиняти витіснення і поставив черкесам ультиматум - «Виселитися, куди вкажуть, або переселитися в Османську імперію».

Російські війська конвоювали черкесів, що вижили до чорноморського узбережжя, де ті намагалися потрапити на кораблі і човни, що йшли в бік Туреччини. Через шторми і переповненість суден, епідемії тифу, холоду і голоду майже половина з біженців не пережила шляху.

Спочатку, османський уряд обіцяв забезпечити біженців всім необхідним. Але, через те, що ніхто не знав реальної чисельності черкесів і масштабів вигнання, на новому місці голод і смерть продовжилися.

Турки розселили черкесів по всій імперії, в тому числі і в районах традиційного проживання християнського населення: вірменів, болгар, греків.

Пізніше це викличе зростання міжконфесійної напруженості і конфлікти в самій Османської імперії.

Також, і на самому Кавказі в результаті жорстокої війни і витіснення почали поширюватися радикальні ісламські течії.

Вже у 1867 році, російська влада була вимушена зупинити витіснення залишків черкесів і заборонили їм виїжджати, оскільки з'ясувалося, що без горян сільське господарство в регіоні занепадає.

Як писала пізніше, історик і археолог, графиня Прасков'я Уварова:

«Черкеси вміли, не дивлячись на постійні набіги, жити з достатком, мати поля і фруктові сади, водити бджіл, рогату худобу і цілі табуни коней. Достатку цього вистачало і на лихого скакуна, і на багате озброєння, і на витончений одяг.
Тепер все змінилося: край покірний, черкеси виселені, і нові поселенці поля запустили, фруктові сади знищили, ліси вирубують, а самі, незважаючи на благодатний край, ходять жебраками, голими і непримітними».

За оцінками дослідників загинуло до 75% черкесів. Середня чисельність жертв геноциду оцінюється в районі 1 мільйона людей. На Кавказі залишилося жити не більше 10% черкесів.

В результаті насильницького витіснення утворилася величезна черкеська діаспора в Туреччині (близько 3 мільйонів), в Йорданії (250 тисяч) в Сирії (100 тисяч) і інших країнах.

На Кавказі після вигнання черкесів змінився баланс сил. Найбільшими народами регіону стали грузини і чеченці.

Втім, пізніше, у 1944 році, чеченців і деякі інші кавказькі народи теж виселили за наказом радянського диктатора Сталіна. Правда, на відміну від черкесів, вони змогли повернутися на рідну землю.

Лев Тихомиров - російський письменник, журналіст і свідок геноциду пізніше писав:
«Цей план, схожий на вбивство одним народом іншого, представляв щось величне у своїй жорстокості і презирстві до людського права. Страждання черкесів не піддаються опису.

Таких винищувань цілого народу, як на Західному Кавказі, історія назве небагато. Величезний, багатий, чарівний красою край був радикально «очищений» від населення, що жило там, протягом тисячоліть».

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1634195220303453&id=100011389712402&__cft__[0]=AZVxYLT-tq_aZ-9Ove_ddHi_mhhjWtLjgARgL8__AVXM5AoXRI55KbigzRnqqGjbwpIpAKk0cgqkL84wuSI5JAk5qNtNu_Infs2dgiwOA78wjEU5JhfjJjcfaCUCPIWKkAIb1V0qRBAY1idviRjW3_xFMVHp3vDenQAiAcTkMKjRZHA8gQzUn2Rq_ChVvaPbN_I&__tn__=%2CO%2CP-y-R

Ніщеброди в духовному, моральному та економічному плані, може лише руину притягти за собою. Та недоімперія ні на що не здатна, як тільки на заздрощі. Заздрять, а тому ґвалтують, грабують, вбивають.

автор Svetik Пн Травень 31, 2021 1:54 pm

У цей день 1997 року був підписаний «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ".

До речі, це ЄДИНИЙ документ, який юридично і в повній мірі гарантував територіальну цілісність України, а не Будапештський меморандум, як багато хто намагається довести.

У тексті зокрема йшлося, що країни "відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів".

А за Будапештським меморандумом Київ міг лише, згідно з пунктом Четвертим, "вимагати негайних дій з боку РБ ООН з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо вона стане жертвою акту агресії з застосуванням ядерної зброї." І ніяких правових ЗОБОВ'ЯЗАНЬ з боку підписантів, а лише запевнення та декларування. Великий провал з боку тих, хто забезпечував юридичне супроводження підготовки цього документу з української сторони.

Через 16 років після підписання договору про дружбу, у 2014-му Росія почала збройну агресію проти України і захопила частину її території. Далі маємо те, що маємо.

Так ось, горезвісний договір з Росією про дружбу потрібно висікти на камені і поставити на головній площі країни в якості вічного застереження нащадкам про те, хто насправді є головним і єдиним ворогом нашої країни, міжнародні зобов'язання якого не варті й паперу, на якому вони написані. І гнати вже тих манкуртів, які за рахунок існування України прагнуть роздивитись в очах кремлівського карлика "прагнення до миру". Історія, така історія...

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=810076749396653&id=100011830050778&__cft__[0]=AZUi_beqzjLhFlrkWuqxr9rOkOWodc4xo9ykjLDzLtQ0MNdzKiZDQ110aF6Ob4MMDIPBhPJgTad9_CuJwzU4LhYItUJOPrayWlme1yE6fTaqhmXIPR-WdJo7dpHw7_BFC6RVGKZJJodZFuMcgShlrpHUchHRu5rx4ePggXgd0V58hal5JDfNQREPthg8PGbrQCs&__tn__=%2CO%2CP-y-R

Можна й камінь поставити. Можна на ньому цілу епітафію вибити "не вір москалю". Але для 30 % громади України, то до лампочки. Розум настільки зомбований, що ніякими аргументами не достукатися. Такий собі московський ванька-встанька. Трохи похитнувся, й на місто вся московська ахінея стала.

в неокупованих землях часто дивуються, коли я кажу що наша вата - це лайт в порівнянні з московитами. І цей подив зрозумілий: неокуповані бачать переважно свою вату, а не "глубінний народ Росіи", і мимоволі тих та інших ототожнює.
Так, вони схожі, але є деталі. Ось моя метафора для простоти.

- Поставте поруч інопланетянина - і земляка, який перевдягся в інопланетянина і хоче бути інопланетянином.

https://www.facebook.com/ali.tatarzade/posts/4062449097209866?__cft__[0]=AZXMvVqSf4hpQ7e98HGuI8LmsRgwPyzj3K0bReMMjGUUh50x_uWkfGx7mmP9cCePT1xBKe7IDFgf-LKvQmO4XD8OoaubYx8rbsu_x-9tDk4U1onhCHGZ0yaISsWiNkTUbOnTENDfzmBqkG4UBf93N-p8&__tn__=%2CO%2CP-R

Головне таки інше. Ота "наша вата", навіть віддалено не розуміє й не бачить своєї відмінності від вати "глубинного народа". "Нашій ваті" бачиться лише начебто спільний етногенез з "глубинным народом". Тут руська - й там руська. Тут "пАбеда" й там "пАбеда". Етнографія, антропологія, історія, та хоча б побут? Не, не чули. От руська мова та руська церква, й весь етногенез в їх розумінні.

Інфантильне дикунство, яке призводить до незворотних тяжкіх наслідків.

автор ХТОСЬ Чт Черв 03, 2021 8:21 pm

«ЮНОНА» И «АВОСЬ»

Трогательная история о чистой и светлой любви, воспетая в нестареющем мюзикле «Юнона и Авось», выглядит настолько искренней и настоящей, что в зрительском восприятии вот уже третий десяток лет сценический вымысел неотделим от исторических реалий: мы убеждены, что все на самом деле так и было со славными героями в жизни. Увы, 200 лет назад на самом деле было не так. Причем настолько «не так», что в исторической памяти нашего ближайшего соседа - Японии - «Юнона» и «Авось» по сей день остаются «черной меткой» и вместе со своими командирами поминаются как символ разбоя

Алексей КИРИЧЕНКО

ЗЛОПАМЯТНЫЙ РЕЗАНОВ
В 1799 году указом императора Павла I и под его патронажем была создана Российско-американская компания (РАК), которая получила в наследство от умершего к тому времени Г. Шелихова, известного российского предпринимателя, обширные владения на Американском континенте и Дальнем Востоке. Председателем РАК был назначен зять Шелихова, граф Николай Петрович Резанов, обер-прокурор первого департамента Сената. Человек решительный и энергичный, имевший влиятельные связи и пользовавшийся высочайшим покровительством, он решил заняться «заморскими территориями» всерьез и начал с того, что снарядил первую русскую кругосветную экспедицию на судах «Надежда» (командир Крузенштерн) и «Нева» (командир Лисянский). Среди задач, которые предстояло решить Н П. Резанову, одной из самых сложных был вопрос об установлении с Японией дипломатических и торговых отношений. В те времена Япония была закрытой страной и не допускала иностранцев в свои пределы, опасаясь насильственной колонизации.

26 сентября 1804 года Н П. Резанов на «Надежде» прибыл в Нагасаки. Однако японцы встретили нежданных гостей настороженно и на постоянные контакты с Россией на государственном уровне не пошли. После полугода проволочек Резанов покинул Нагасаки с пустыми руками. Японская неудача избалованного успехом графа сильно задела.

Досада оказалась настолько сильной, что Резанов принял решение добиться цели любой ценой. По его указанию был куплен у американского предпринимателя фрегат «Юнона» и построен тендер «Авось», командирами которых он назначил работавших в РАК по контракту флотских офицеров лейтенанта Хвостова и мичмана Давыдова, которых снабдил секретной инструкцией.

Граф дал следующие указания: «Войти в губу Анива и, буде найдете японские суда, истребить их, людей, годных в работу и здоровых, взять с собою, а неспособных отобрать, позволить им отправиться на северную оконечность Матмая (так именовали остров Хоккайдо. - А К.). В числе пленных стараться брать мастеровых и ремесленников.

Что найдете в магазинах, как то: пшено, соль, товары и рыбу, взять все с собою; буде же которыя будут ею наполненными и одаль строения, таковых сжечь…

… Обязать на судне вашем всех подписать, чтобы никто не разглашал о намерении экспедиции сей и чтоб исполнение ея в совершенной тайне было…»

ДОБЫТЧИК ХВОСТОВ
Фрегат «Юнона» достиг губы Анива 6 октября 1806 года, и Хвостов высадился на берег. Островитян задобрили подарками и «разными безделицами, а на старшину селения надели лучший капот и медаль на Владимирской ленте».

К медали была придана грамота на русском языке: «… Российской фрегат «Юнона» под начальством флота лейтенанта Хвостова в знак принятия острова Сахалин и жителей онаго под всемилостивейшее покровительство Российского Императора Александра Первого старшине селения лежащего на восточной стороне губы Анива пожалована серебряная медаль на Владимирской ленте. Всякое другое приходящее судно как российское, так и иностранное просим старшину сего признавать за российского подданного».

Ввиду того что русские пришельцы и аборигены из-за незнания языка общались едва ли не знаками пантомимы, сахалинские айны вряд ли поняли процедуру награждения и посвящения их в российское подданство. Впрочем, их понимания никто и не спрашивал.

Затем Хвостов отправился знакомиться к японцам: представился, что он русский, и просил его не бояться. Японцы в свою очередь представились, а затем, как пишет Хвостов, «потчевали нас пшеном и вместо ложек дали палочки, которыми ни один из нас есть не мог». Хвостов с юмором поясняет, что не смогли они есть палочками «еще более потому, что видели много японских сараев и думали, ежели они со пшеном, то и после успеем».

Далее события развивались стремительно. Семь матросов с веревками в руках окружили японцев и схватили их, после чего налетчики занялись добычей.

Хвостов в отчете подчеркивает, что прямо оторопел от обилия хранящихся на японских складах товаров и, «чтобы не терять времени даром, приказал из магазина, который наполнен был пшеном, таскать оное на суда».

Учинив разбой, Хвостов не забыл и аборигенов, которым «в поощрение» отдал на разграбление один «наполненный» магазин в оплату за то, что они помогли в погрузке японских товаров.

Когда добычу размещать на «Юноне» уже было негде, коренным сахалинцам позволили брать из японских магазинов все, что они захотят.

Русские посланцы подожгли потом три японских сарая, в которых хранился заготовленный строевой лес, доски и рыболовные снасти. Пожар стал быстро распространяться и грозил перекинуться на расположенное вблизи селение айнов, так что морякам пришлось его тушить. Увидев такое старание команды фрегата, которая спасла юрты аборигенов от уничтожения, последние от испуга пришли в себя, «поднимали руки кверху, радовались и скакали».

Оценивая вышеописанные разбойничьи действия российских моряков, наша официальная историография выдает такую картинку: «6 октября Хвостов прибыл в залив Анива. После обследования побережья русские раздали айнам часть продуктов из японских складов… В одном из селений возник пожар. Хвостов юрты природных жителей во время пожара защищал своими людьми». Прямо хоть плачь от умиления — так самоотверженно вели себя российские моряки.

«Чтобы нанести более вреда японцам», Хвостов приказал сжечь кроме складов еще и японские магазины, казарму и кумирню. Глава русской миссии по установлению отношений с соседней страной с удовольствием отметил в отчете, что «островитяне помогали в сем очень усердно» и что «позволенным расхищением японских богатых магазинов привязал сердца их к россиянам».

ИСПОЛНИТЕЛЬНЫЙ ДАВЫДОВ
Планируя вторую экспедицию весной 1807 года, Хвостов уже сам инструктировал младшего по положению и званию: Давыдов на «Авось» должен следовать в губу Анива на соединение с «Юноной», выждать сутки, и если к этому времени «Юнона» еще не подойдет и если «увидите, что магазины их изобилуют грузом, начинайте с помощью Божией поступать, как сказано в инструкции его превосходительства…».

Как следует из судового журнала Давыдова, 4 мая 1807 года «Авось» покинул Камчатку, и 19 мая, завидев японское поселение на берегу острова Итуруп, мичман приступил к установлению торговых отношений с соседями в соответствии с инструкциями. Его встретили два японца и пригласили войти в дом, где угощали рисом, копченой рыбой и курительным табаком. Такой прием тронул Давыдова и в этот день «отклонил от всякого неприязненного поступка». Но настал новый день, к мичману с «Авось» подоспел лейтенант на «Юноне», и «неприязненные поступки» пошли косяком.

Давыдов пишет, что, после того как миссионеры запалили всю японскую факторию, захваченные «бедные японцы перепугались и спрашивали, не будут ли их резать». Резать не стали, так как пленные поделились с гостями ценной информацией, руководствуясь которой Хвостов с Давыдовым начали капитальную зачистку всего острова. Сопротивление встретили только в одном месте — японцы малым числом открыли стрельбу, но их быстро отогнали ответными залпами с российских кораблей.

Посланцы доброй воли с удовлетворением обнаружили в японских закромах богатую добычу: «12 или 13 магазинов избышествовали пшеном, платьем и товарами всякого роду».

Добро начали свозить с берега на суда, но тут возникла типовая отечественная трудность, которую мичман описывает так: «… Все шло хорошо до того времени, како люди добрались до саги (то есть саке), а тогда многие из них перепились и с ними труднее было обходиться, нежели с японцами... Можно сказать, что все наши люди сколько хороши трезвые, столько же пьяные склонны к буйству, неповиновению и способны все дурное учинить».

Встревоженный пьянством подчиненных, глава миссии Хвостов отдал приказ возвращаться всем на суда. Однако этот приказ было не так просто выполнить: при сборе людей не смогли отыскать трех человек с «Юноны» и одного с «Авось».

Давыдов недоумевал потом: «… С каким намерением решились они остаться в таком месте, где русские все выжгли и где они уверены быть истязанными, попавшись в руки японцам?»

Нагрузившись награбленным, «Юнона» и «Авось» 16 июля 1807 года прибыли в Охотск. Однако здесь Хвостова и Давыдова встретили неласково: русские пираты были арестованы за лихоимство, против них начато следствие. Подследственные, однако, сумели бежать из-под стражи и добраться до столицы. Н П. Резанов к тому времени умер, но и без него влиятельные покровители при дворе разогнали тучи над головой миссионеров — их пожурили за самоуправство и горячность да и отправили служить на флот. Эта строгость с лихвой была покрыта деньгами: министр иностранных дел и коммерции граф Румянцев 2 августа 1808 года обратился с рапортом к Александру I оплатить жалованье и все расходы Хвостову и Давыдову, в том числе связанные с бегством из Охотска в Санкт-Петербург, в сумме 24 000 рублей за счет вещей, награбленных у японцев.

О результатах своего ходатайства перед царем 9 августа 1808 года граф Румянцев сообщал морскому министру П В. Чичагову: «.. Его Императорское Величество повелеть изволило сего дела (имеются в виду пиратские набеги на японские селения. — Прим. А К.) им в вину не ставить; и вместе с тем изъявил высочайшее соизволение, чтобы за время бытности их в сей экспедиции удовлетворены они были жалованьем на счет вывезенных ими японских вещей и товаров...»

Вскоре комендант порта Охотск подполковник Бухарин, пытавшийся наказать Хвостова с Давыдовым за бандитские «художества», со службы был уволен. Он оставил после себя список награбленных у японцев вещей, конфискованных на «Юноне» и «Авось» в 1807 году. В этом перечне 173 наименования товаров. Из основных изъятых «трофеев»: «пшена белого без мешков чистого — 2283 пуда и 26 фунтов; солоду — 11 пудов и 5 фунтов; соли — 266 пудов и 36 фунтов; саги — 100 ведер; тож в бочонках — 16 штук…».

Правда, в своей жалобе на Бухарина Хвостов указывает, что груз уже на родине был пограблен своими: «Из... товаров на сто тысяч рублей едва ли найдется и половина целого, все разграблено, переломано и вряд ли есть какое-нибудь состояние людей в Охотске, которые бы не имели японских вещей».

ВМЕСТО ПОСЛЕСЛОВИЯ
Осенью 1809 года в Санкт-Петербург приехал американский судовладелец Вульф, у которого РАК в свое время приобрела фрегат «Юнона». 14 октября Хвостов и Давыдов посетили американца на Васильевском острове, в гостях засиделись и не успели вовремя вернуться на Петроградскую сторону. Разудалость и хмель сыграли с ними плохую шутку: попытка превозмочь обстоятельства и перескочить через разводившийся мост оказалась для приятелей трагической — они утонули в холодной Неве.

Корабли «Юнона» и «Авось» ненадолго пережили своих бывших командиров: в следующем году у берегов Камчатки и Аляски они погибли с экипажами во время шторма.

В Японии фамилии Хвостова и Давыдова на слуху по сей день. Поминают их нехорошо.
https://www.kommersant.ru/doc/2295947
Історичні розповіді. - Сторінка 6 LaieA_016

Історичні розповіді. - Сторінка 6 LaieA_016

автор Svetik Сб Черв 12, 2021 12:59 pm

Історичні розповіді. - Сторінка 6 198431115-1205972603197052-8967174253663674234-n

ГЕРБ ІВАНА ПЕРЕХРЕСТА З ОХТИРКИ

Якихось іще років сто тому, на світанку наукового вивчення української геральдики, панувало переконання про її дуже пізнє походження й незакоріненість в українській культурі. Один із перших істориків Слобідської України Євгеній Альбовський у праці «Харьковские казаки» (1914) так кепкував із самої можливості уживання гербів слобідською козацькою старшиною: «Интересно бы знать, что из себя изображал «герб», например, полковника Ахтырского полка Ивана Перекрестова – “Перехреста”. Что-нибудь из иерусалимской герольдии? Хорош полковой “клейнод” (драгоценность, святыня – знамя, пернач, печать)! Сомневаемся, что бы и у харьковского полковника “Грицка” Донца был свой герб. После, когда он наконец сделался стольником, когда потомки его обратились в “Захаржевских”, может быть и герб и был сфабрикован».

Сьогоднішній рівень дослідження українських гербів XVII–XVIIIст. дає всі підстави стверджувати, що козацька геральдика була явищем настільки самобутнім і масштабним, що її годі порівняти з будь-якою іншою тогочасною гербовою системою. На відміну від геральдики сусідніх і дальших країн, де герби підпали під станові обмеження та регуляцію центральних державних установ, козацька геральдика виростала із самого трибу життя народу, його світогляду, прагнень і вподобань.
Козацькі герби масово творено самими власниками, а не «штамповано» герольдіями та столичними канцеляріями. Як і в часи Середньовіччя, в козацьких землях герби масово вживали не лише представники соціальної верхівки. Поруч із козацькою старшиною герби мали також і прості козаки, і міщани, і священики. І не лише в Гетьманщині (Війську Запорозькому), але й у Слобідських полках.

Доволі несподівано, але саме на тих далеких околицях українського простору постали найбільш довершені зразки геральдичних практик і мистецьких форм. Серед них (така от примха долі) і герб охтирського полковника Івана Івановича Перехреста. Немає щоправда в ньому, попри походження з вихрещених євреїв, нічого з «єрусалимської геральдики». Натомість у щиті представлено, можна сказати, «класичну» для козацької геральдики комбінацію фігур: пронизане стрілами серце під козацьким хрестом і в супроводі трьох зірок. Подано його на чудовій «парсуні» з поясним зображенням полковника. Цей мідьорит 1689 року авторства Олександра Тарасевича є одним із шедеврів граверного мистецтва доби українського бароко. Під портретом полковника та його гербом, окрім того, подано вірша з розлогим поясненням гербової символіки – явище виняткове для такого роду творів. (Гравюру можна відкрити у великому розмірі. Або – див. перший коментар).

Текст Oleg Odnorozhenko.
Гравюра: Олександр Тарасевич. Іван Іванович [Перехрест/Перекрестов], стольник і полковник охтирський [...], 1689. Мідьорит, 31,3x23,2см. Із Polona - Cyfrowa Biblioteka Narodowa (G.705/Sz.).

https://www.facebook.com/groups/100272023484150/?multi_permalinks=1860621994115802&hoisted_section_header_type=recently_seen&__cft__[0]=AZX9ZF6qN80AdcLYV8y1GR171Bh2Z-hhFPyi8GSADGC0Kn8W2tjAbcvPbNm6VgHDMAp8MU5TSwS-Xm8Xf9Ao9VRjLlC0oL5HnNTyTIYNJd-W0fnytTctq4inLZDggEw18pYGIbs1SvZWyt52f0vlv2LZ5pdiOAwFz57SFJCusNGqeW-XKedCfdFSywAF7PhSdDA&__tn__=%2CO%2CP-R

автор vladilen Сб Черв 12, 2021 1:22 pm

Что было то и будет. Как было два единственных человека-еврея в стране так и останется: Быков и Шендерович. Все остальное суета сует и всяческая суета. Кто сказал, что Путин собирается куда-то уходить? Хоть приходи, хоть уходи, а расклада в литературно-философском журнале сие не изменит. С кем и о чем беседовать в этой стране, в которой Болтянский и братья Ягломы объявлены сумасшедшими? Не с кем и не о чем вот уже 1000 лет.

К сожалению, административная
верхушка советской математики тех лет в отличие от физики доминиро-
валась (за исключением Петровского) людьми талантливыми, но глубоко
отравленными каким-то мерзким антиинтеллигентским духом, смакова-
нием причиненными гадостями.

Как сейчас помню, в 1964 году Понтрягин орал на одном из первых
митингов новосозданного Отделения Математики АН СССР, отре-
занного от физиков: Мы должны управлять матеметиками.... Марков
(младший) выступил и медленно сказал: Академики управляют члена-
ми -корреспондентами. Члены-корреспонденты управляют докторами.
Доктора управляют кандидатами, и так далее.–Общий хохот.

Конечно, при таком градиенте. Ну, допустим, появится новый "раб на галерах", чем он будет отличаться от предыдущих в российской истории? Будет отбиваться всю жизнь, наподобие ветряной мельницы в образе борца сумо. Плюс интеллигентный кружок, чтобы с ума не сойти. Все время одно и то же. :)

Злобный антисемитизм математической
верхушки АН СССР превосходил государственный антисемитизм на-
много.

Не поэтому ли ничего не осталось? :) Электротехники вместо лифтеров если заявятся, то еще больше крика подымется. При том, что последствий на порядки меньше, чем от всех остальных. Электротехники не мыслят в категориях отдельных категорий, а видят все в связи. Но именно это-то нашему обществу больше всего неприятно. А, значит, неприятно и электротехникам втройне. Обязательно должен быть виноватый и враг. Посему кругом одни враги и виноватые. Одно дело, врага вычислил и борись с ним, а другое с электрическим полем бороться. Все равно, что с самим сатаною сцепиться под вопли со всех сторон о том, что ты сам сатана, жопа, падла и хряк. Такое в нашей истории тоже бывало не раз. :) А еще Виноградовых полна коробочка.

Виноградов –редкостный мер-
завец и человеконенавистник, делает карьеру на антисемитизме с 1940х
годов. Понтрягин вступил в их ряды только в 1968 году, и он крикун, а
тот ловок, настоящий дьявол, злодей. пьющий кровь тайно, в темноте.
Он хочет скрыть свою роль от мировой общесственности.

Пока народ наш не поймет принципы электротехники, толку от него не будет никакого.

автор Niggi Сб Черв 12, 2021 2:49 pm

vladilen пише:
Пока народ наш не поймет принципы электротехники, толку от него не будет никакого.

Народ должен понять принципы работы конкурентной рыночной экономики и принципы платежа налогов, все. А электротехникой должны заниматься электротехники. Лирика - это лишнее...

автор ХТОСЬ Нд Черв 20, 2021 4:24 pm

автор Svetik Сб Черв 26, 2021 12:13 am

В 1898 году в Нью-Йорке происходила первая международная конференция по планированию городов. Главная проблема была в огромном количество лошадей и навоза, который они каждый день оставляли. Это было настолько серьезно, что после трёх дней работы конференции (вместо запланированных десяти) участники объявили о её закрытии, так как не видели путей для решения навозного коллапса в городах. В том же году британская Times писала, что через полвека слой навоза на улицах британской столицы достигнет трех метров. Сегодня трудно представить, что такое могло быть в этом роскошном городе миллиардеров.

В конце XIX века в Лондоне с населением 6 млн было примерно 300 тысяч лошадей, каждая из которых за день оставляла после себя около 10 килограммов навоза и около литра мочи – в общем, 3000 тонн навоза и 300 тонн мочи. В Нью-Йорке с населением 3,5 млн было не меньше 100 тысяч лошадей, производивших каждый день минимум 1000 тонн навоза и 100 тонн мочи. Запах на улицах трудно даже представить, а к нему добавлялись невероятный шум от копыт, огромное количество мух, крыс и конских трупов. Они даже в этих мировых столицах иногда долго лежали на людных улицах, пока их не убирали. В Лондоне и в Нью-Йорке проблема навоза решилась неожиданно – с появлением автомобилей лошади быстро исчезли с улиц.
Не избежали навозного кризиса и наши города. В Харькове, «возле здания биржи, как известно, находится стоянка лошадей конки, усиливающих тягу вагонов.

Благодаря тому, что уборка мостовой в этом месте существует в зачаточном состоянии, воздух сильно насыщен аммиаком. Зловоние, особенно в полдень, здесь ужасное. В виду развития холеры, следовало бы это место, кроме тщательной уборки, дезинфицировать какими-нибудь обезвреживающими средствами» – писала газета «Южный край» в 1910 году.

А в вольной торговой Одессе проблемы были ещё больше. Город невероятно богател на экспорте украинского зерна в Англию, Францию и другие страны. Зерно в Одессу привозили чумаки на больших возах, запряженных волами, и сгружали в зерновые склады для дальнейшей транспортировки в порт. Склады строились давно, и некоторые оказались в самом центре города – на Итальянской ( Пушкинская) и Польской улицах.

Волы по размеру гораздо крупнее лошадей, так что и навоза от них оставалось больше. В конце 1840-х, годы максимального экспорта зерна, его привозили в Одессу среднем по 30 млн пудов за сезон. На один воз грузили обычно 60 пудов, и для такого количества зерна необходимо было 500 тысяч возов, за год бывавших в городе. И миллион волов, проходивших по улицам Одессы – пусть даже всего на один день. Все они за год оставляли примерно 15 тысяч тонн навоза. Количество мух трудно даже представить, причём это не те безобидные мухи, иногда залетающие в окно, а огромные бычьи слепни, очень больно кусающие до крови.

Проблема усугублялась ещё и тем, что когда в Одессе, славившейся своей пылью, начали мостить улицы, первоначально это делали торцовыми спилами деревянных брёвен. Навоз и моча впитывались в дерево, и хотя навоз убирали (хотя вряд ли это делали очень часто), от деревянной мостовой шла устойчивая вонь, невыносимая на жарком солнце. Представляете себе – улица с романтическим названием «Итальянская», недалеко опера и биржа, а тут везде эти возы, волы, навоз, мухи и вонь. Так что проблемы Лондона с его лошадьми могли показаться ещё не такими страшными по сравнению с одесскими волами.

Но и здесь всё решилось неожиданно быстро – в 1860-е годы начали строить железные дороги, по ним пошла транспортировка зерна, и сотни тысяч чумацких возов и волов вместе с грязью, вонью и мухами исчезли с одесских улиц, к тому времени уже выложенных камнем. А одесситы с облегчением вздохнули.

Одесса. Таможенная площадь.

https://www.facebook.com/sergii.moshenskyi/posts/4120918838023392?__cft__[0]=AZW_cyj_LdvYpRCkQbpZV4T15xHKXY4Qxet9lAW1UpDA0kootyEdbw1UPmNssK5HW-wvkeQeMuDUxC4IJNNkycuecg9zKPOnub3KoC0ZAHnNnn-6-4zMNILXi8RKPWJ4eaveu8P33phM0evOWprC_AmY8j0Lku5SxRGwiP-Px7ZCkQ&__tn__=%2CO%2CP-R

Да-а... в ті часи, в босоніжках по вулиці не ходили...

автор Svetik Чт Лип 01, 2021 4:47 pm

Сьогодні, Верховна Рада, 301 голосом проголосувала зміну назви селища Новгородське Донецької області, на Нью-Йорк. У Страни.ua та інши російскі смітники, такий ор підняли. Ну а як же, назва "нью-йорк", то ж ворожа.

Ну а ми трохи історії почитаемо.

Селище виникло в другій половині XVIII століття. Поблизу від сучасного селища, у Залізній балці на Кривому Торці, існував зимівник Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового.

Німецька колонія Нью-Йорк була заснована в 1892 році на правому березі річки Кривий Торець. Засновниками колонії були німці меноніти з хортицьких колоній.

Меннониты появились в России в 1789 году, когда императрица Екатерина II выделила им для заселения пустующие земли Новороссии.

Імперская вавка - колонії на теренах України, виникали виключно на пустих землях. Ради "правди", можна навіть пригадати "Дике поле".

Новоро́ссия (Новороссийский край) — обширный историко-культурный регион в Северном Причерноморье, присоединённый к Российской империи в результате русско-турецких войн во второй половине XVIII века. Свойственные Новороссии население, инфраструктура и образ жизни сформировались на протяжении сравнительно короткого отрезка истории, а сам регион превратился из неосвоенной степи с редкими кочевьями в мощный промышленный район, ставший становым хребтом экономики сначала Российской империи, затем — Украинской ССР.

Отак, на "пусті земли" неіснуючої України, російська імперія принесла технологічній розвиток... за допомогою німецької колонізації.

"Велика імперія", а не оте все наше Хортиця та зимівник Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового.

Історію про програну битву, пишуть зазвичай переможці. То як водиться. Але є одна відмінність що до програшу - програти бій або капітулювати до бою.

В 2014 году термин получил новое распространение в ходе пророссийских протестов на Юго-Востоке Украины. После начала вооружённого конфликта на востоке Украины под историческим названием «Новороссия» выступал конфедеративный союз непризнанных Донецкой и Луганской Народных Республик, замороженный в 2015 году для возможности имплементации минских соглашений

Новоросія, то лише назва колонії в складі російської імперії. Але дивно те, що є в країні доволі багато громадян, яким колоніальний статус ну дуже гріє душу. І це про те, що з тих далеких століть, капітулянтів на нашій землі, не поменшало.

І на останок... заради "Імперії" та "новоросії" мабуть варто щей Донецьку повернути історичну назву Юзовка.

Повернемо колоніальний статус "конфедеративному союзу непризнанных республик" Smilies

.

автор Svetik Нд Лип 04, 2021 1:15 am

— «Імперська узурпація історії тривала й на тлі розмов про бойову фронтову дружбу "народів-братів". Культу Алєксандра Нєвского, Івана Грозного, Суворова видалося замало — тож вирішили позичити ще й сусідської слави. Українська публіцистика рясніла тоді згадками про Данила Галицького — переможця тевтонських рицарів. І навколо славетного князя почалася справжня битва істориків, оскільки на нього раптом узялася претендувати Росія.

Якби не трагічні обставини, цей сюжет міг би стати вершинним у списку ідеологічних курйозів.

У 1942 році в книжці, що з’явилась у видавництві Південно-Західного фронту, Микола Бажан опублікував поему «Данило Галицький». Для нього князь Данило — це «воїн українських піль», «державець галицьких земель».

Після критики Бажан був змушений радянізувати текст, і в усіх пізніших виданнях «Україну» замінено на «край слов’янський», а «українські поля» — на «дорогочинські поля».

А в 1943 році російські вчені та письменники раптом оголосили галицького державця російським (!) князем і патріотом.

Якщо вірити авторові московського «Исторического журнала», цей «русский князь» володарював над «русским» народом на «южно-русских» землях».

Адже радянська «марксистська» наука твердила, що України в ХІІІ столітті просто не існувало, що була аморфна єдина «Русь», яку вже без зайвих церегелів ототожнювали зі сталінською Росією.»

https://www.facebook.com/ali.tatarzade/posts/4155017527953022?__cft__[0]=AZXK-rlGAt22nC_vB8Qv4vQVyYd543KK3-8XW9MLDXQijGDHcG1x6x6BeUxeQ3Fpm_fvIcr1_zSzDI27Bu0TPhM0C0VnxNAZFQbr9gCFOJJtMkvfXwg8TjXlhQiZCglrwwk1InTRcoM72uaPWUHO7vwNS6s1OIiS51FRMO88qQSilQ&__tn__=%2CO%2CP-R

автор Svetik Ср Лип 14, 2021 11:29 pm

Історичні розповіді. - Сторінка 6 217417459_517530279588993_724505974940226427_n.jpg?_nc_cat=100&ccb=1-3&_nc_sid=8bfeb9&_nc_ohc=WI1ZhWYag5AAX9F9UvV&_nc_ht=scontent.fiev24-1

І ще трохи про «поважайте наше минуле», «це теж наша історія», «кожен має право на своїх героїв» і решту маячні від бужанських-піховшеків і подібних совкодрочерів.

Ця синя ріка під розпеченим липневим небом – труни. Суцільні труни.
Поховані сьогодні, 14 липня рештки ще 78-х жертв НКВД з «Тюрми на Стрийській» на додачу до вже відданих землі 486-х, а потім ще 16-х. Це Дрогобич, невеличке містечко на Львівщині. 75 тисяч мешканців, година пішки з кінця в кінець. І більше півтисячі закатованих «асвабадітєлямі» за кілька років (1939-41, 1944-47 і дослідження території ще не завершено).

--
«У перші тижні війни у в’язницях Галичини російські окупанти вбили і закатували, за приблизними даними, 22 000 людей. Лише у трьох тюрмах Дрогобицької області (Дрогобичі, Стрию, Самборі) близько 4600 людей розстріляли. Переважна більшість убитих – українці. Перед приходом німців тюрми були переповнені і розстріли стали масовими».
--
І на тлі цих трун нащадки окупантів мають нахабство вимагати від нас «вшанування героїв НКВД/ КГБ» і решти «Красной арміі». Без жодних переймань судяться за повернення вулиць Жукова, Ватутіна, інших м’ясників.

Неспроможність захистити свою історію, своїх мертвих – це серйозна вразливість системи нацбезпеки і не менш серйозна загроза збереженню суверенітету.
Тому кожен з нас має без упину тицяти цих «патріотів СССР» писками в труни й кістки, котрих по Україні мільйони, безіменних і поіменованих, знайдених і ще забутих: «Оце нам «поважати»?! Отаку «історію» шанувати?! Авторів оцього «вшановувати»?!».

Алексей Голобуцкий
==
Фото Віри Чопик, Дрогобич

"брати"... "адиннарод"...

автор Svetik Нд Лип 18, 2021 7:09 pm

На завершення, мабуть, варто задуматися, який баланс маємо нині, за які “гріхи” творців Берестейської унії покутуємо і які корисні плоди пожинаємо? Без сумніву, попри різнополюсні очікування від цього акту, у кінцевому результаті для українців підсумок виявився позитивним, чи то в національному, чи то у релігійному плані, хоч уніяти і далі залишаються негативним подразником для сил, для яких релігія становить елемент політики, ідеології, пропаганди, інструмент для досягнення певної мети, яка зазвичай суттєво розминається з ціллю і постулатами християнства, незалежно від його конфесійної шати. Основні наслідки Берестейської унії, які хоч і забарилися на кілька століть, перевершили сподівання тих осіб і середовищ, які її ініціювали. Українська Церква у сопричасті з Римом змогла уникнути долі тієї своєї частини, яка, не прийнявши унії 1596 року, була у кінці XVII ст. поглинена Московською Церквою з її згубним зрощенням із державним деспотизмом. Попри латинізацію обряду і вплив західного богослов'я, уніятам вдалося зберегти свою окремішність і навіть після руїни 1946 року Московська Церква не сміла безоглядно насаджувати у Галичині свій “синодальний” обряд, а поблажливо дозволяла колишнім уніятам залишатися при більшості звичних практик.

Звісно, що не обійшлося і без розчарувань, як в перші століття по Берестейській унії, так і пізніше. Українським греко-католицьким єпископам до поділу Польщі не вдалося потрапити до Сенату попри значимість їхньої Церкви, яка налічувала мільйони вірних. Ніколи греко-католицьке духовенство не тішилося і тими привілеями, які мало духовенство латинське. В умовах вищості латинського обряду над східним годі було сподіватися рівності, оскільки повноцінними католиками (попри офіційні декларації) вважали саме римо-католиків (praestantia ritus latinis).

Творення нової ідентичності – це боротьба майбутнього з уже існуючим, а форми і зміст першого сучасникам до кінця уявити складно. Тепер, коли від Берестейської унії нас відділяє 420 років, можемо робити певні підсумки, хоч процес творення унійної ідентичності не припинився, а навпаки – дістав нові імпульси. Унійна Церква, після десятиліть заборон і переслідувань, мусить знову відповідати на виклики сучасності у цьому дуже мінливому світі.

https://culture.pl/ru/article/beresteyska-uniya-nova-identichnist-i-stari-kontroversiyi

Я людина далека від церковного життя, але мене цікавить як церква формувала в історичному плані, політичний устрій та ідентичність сучасних держав.

Уніатів гнобили всі, кому український етнос був поперек горла, або заважав експансії. І гнобили не тому що канони, а саме за ту ідентичність яка формувалася, зберігалася, протистояла.

Українська ідентичність зберігалася саме тому, що предметно архівувалася. Так сталося, що архівувалася в західній частині країни. Може й зі своїми особливостями, але зберігалася не дивлячись на потуги знищення. На сьогодні, відновлення ідентичності перейшло до нового етапу, а саме становлення. Важко як завжди, але по іншому не буде.

30 років відновлювання ідентичності українців, призвели до не аби якої неврастенії на Московщині. В кремлі руйнується вся будова самодержавства. Історичного, політичного, церковного, світоглядного деспотичного самодержавства. Руйнується, бо іншого окрім що існує, ідентичності побудованої на протистоянні світу й Україні-Русі, у них немає. А та ідентичність що є, в сучасному світі не працює.

І то додаткові проблеми для становлення нашої державності.

автор Svetik Чт Лип 22, 2021 7:23 am

Сьогодні є привід для цікавої аналогії з далеким минулим. Спеціально для тих, хто "втомився від війни". Заразом дізнаємося й справжню сутність старого виразу "блакитна кров" та хто такі ренегати. Дуже повчально, знаєте.

19 липня 711 року між військом Омейядів та вестготами відбулася битва при Гвадалете, яка закінчилася цілковитою перемогою арабів. Наслідком цієї битви стало падіння держави вестготів та завоювання арабами Піренейського півострова. А далі, знаєте, що було?

Далі була знаменита Реконкіста, що з іспанської перекладається як "відвоювання". Тривала Реконкіста - увага - 770 років.

Протягом 770 років християни боролися за визволення Піренеїв. Пролили море крові, власної та чужої. Билися не лише з арабами-мусульманами, але й зі своїми зрадниками. Знаєте, як називали колишніх християн, які перейшли в іслам і воювали на боці мусульман? Ренегати.

2 січня 1492 року нарешті впав останній мусульманський емірат на півострові - Гранада. Період Реконкісти закінчився.

А знаєте, звідки пішов вираз "Блакитна кров"? Іспанська знать, яка століттями билася із загарбниками, дуже тремтливо ставилися до свого походження, пишалися тим, що ведуть свій рід від вестготів і не мають жодних зв'язків з маврами. Шкіра іспанських грандів залишалася білою, і на ній було видно блакитні вени, на відміну від смаглявої шкіри тих, хто "змішався" із загарбниками. До таких протягом наступних десятиліть ставилися вороже й зневажливо, і щоразу під час суперечок вимагали показати передпліччя руки: де твої вени.

770 років, друзі. 770 років... Здавалося б - чом би не породичатися з могутніми окупантами? Чому не піти в ренегати, отримавши титули, землі, палаци?
"Какаяразніца"...

Не хочеш в ренегати? Йди у мосараби, зберігай свою віру, володій своїми землями, плати податок маврам, май власне судове самоврядування, служи в арабському війську або уряді.

"Какаяразніца"...

І таких було чимало. Але більшість коритися не хотіла й століттями лила кров свою, своїх дітей та онуків.

770 років, пам`ятайте про це, ті, що втомилися від війни, сидячи на диванах...

P.S.
Традиційно...

Народ, який не знає, або забув власне минуле, не має майбутнього - сказав розумничка Платон. Від себе додам: такий народ приречений крокувати по колу, причому по граблях.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=952907072172292&id=100023590249940&__cft__[0]=AZV8Mnr2Hoj0pN-aGZvBsCpHxQKyq8iAzK-e9iSbObduI9ToIE1DxfEM64WPFhvcUhc5esbVNh1HHoVHqDbqIlHP5aAGifj4H6myOKDfDzePTLgGDxU1v-T6Anvn6J7mkK7Yghg2ecLprAC_Fvt0fnUtPHkGCtEk3xNz-rPnS5nkpMQl6IrPKg_10Y0JZzpwLKs&__tn__=%2CO%2CP-y-R

Приклад, може й не найкращий, але на думку наводить.

Ну то ми крокуємо по колу. У більшості немає минулого, окрім побутової пам'яті совка. Там навіть не збереглася пам'ять про жахіття репресій, голодоморів, війни. І це ж при тому, що ще покиди живі свідки того жахливого минулого. Воно(недавнє минуле) навіть не забуте, його просто немає. Дірки пам'яті наскоро заштопані ковбасою, морозивом, "хорошо же жили". Референдум? Ну то помилилися. Давай назад. Назад в майбутнє.

Якась нескінченно спотворена машина часу. Купками, групками туди-сюди мотеляють в часі. Змінюють минуле, спотворюють майбутнє. Потім намагаються виправити..

А бабочка крылышками бяк-бяк-бяк-бяк
А за ней воробышек прыг-прыг-прыг-прыг
Он ее голубушку шмяк-шмяк-шмяк-шмяк
Ам-ням-ням-ням да и шмыг-шмыг-шмыг-шмыг

...така от мішанина в головах, а до рефлексії не привчені. То кому ж розповідати про історію, тим паче навчати робити висновки?!..

автор Svetik Сб Лип 24, 2021 8:56 pm

В русском языке есть целый ряд слов, которые, одновременно отвечая как на вопрос "чей-какой", так и на вопрос - "кто", кроме этой особенности, объединены и тем, что все они обозначают временное состояние человека:
Часовой, дежурный, участковый, постовой, нарочный, служивый, учёный военный, цирковой, ковёрный, пожарный... русский.

Служивым нельзя родиться. Им можно стать.

https://www.facebook.com/oleksandr.palii/posts/1837579376413729?comment_id=1837768076394859&reply_comment_id=1837796903058643&__cft__[0]=AZVx_QGRzfMrXRpbvrR1XuKT_hXujWTGXrCNwgyytxFMMkVTWpj_KjMzMQ5tcJbdtdDaKmqL7rrR0fknYN_SfGU6YyRkpGmEhGpqm_s0rtYfGPEQnMIuqMHcK0AizSCrL1ah9bN9f5KNNpTC4OMAxMSo6dmxuGVmMP0idWNey_mCzw&__tn__=R]-R

Історичні розповіді. - Сторінка 6 223476891_1837574203080913_5813692735234522990_n.jpg?_nc_cat=102&ccb=1-3&_nc_sid=8bfeb9&_nc_ohc=pARci6IwuYkAX_oSxq-&_nc_ht=scontent.fiev24-1

Щодо зображення, то на днях прочитала про цікаву відмінність русичів та московітів. потім пошукала, поцікавилась, й справді. Русичі як й українці, не носили борід. А нам "науковці" з бункеру, розповідають про "адіннарод".

автор Svetik Вт Серп 03, 2021 7:47 pm

Наследником богатств бездетного гетмана Мазепы был его племянник Андрей Войнаровский (1680–1740), сын шляхтича Яна Войнаровского и Александры Мазепы, родной сестры гетмана. Отец Андрея оставил мать, а мать рано умерла, после чего ребёнка воспитывал дядя.

Наверное, никому другому из украинцев судьба не улыбнулась так многообещающе вначале и не закончилась так трагически в конце. Мазепа планировал передать гетманскую власть своему племяннику, создать наследственную династию. Готовил Войнаровского к этому гетман серьёзно – постарался дать ему лучшее образование, сначала в Киево-Могилянской академии, а потом в немецких университетах. Так у Андрея появились изысканные манеры аристократа, а чтобы его хорошо принимали в придворных кругах.

Мазепа даже хотел женить его на сестре Александра Меншикова, царского фаворита. Правда, Меншиков отказался, но Андрей Войнаровский только вздохнул с облегчением – его, человека западноевропейского склада, привлекали женщины совсем другого круга.

Когда он учился в Дрездене, то был принят при дворе Августа, правителя Саксонии – а эти придворные круги считались тогда одни из самых роскошных, потому их называли Версалем Северной Европы. Наследника богатого и влиятельного гетмана там принимали с полным почётом. Там у Андрея начался роман с графиней Авророй Кенигсмарк (1662–1728), ранее бывшей любовницей Августа и родившей от него наследница престола – Морица Саксонского. Аврора считалась тогда прославленной красавицей, знавшей многие языки, рисовавшей и писавшей стихи по-французски. Недаром Вольтер считал её самой знаменитой женщиной двух столетий.

Учеба Андрея закончилась, и в 1701 году он вернулся в Украину, став есаулом гетмана. Когда осенью 1708 года Мазепа перешел на сторону шведского короля Карла XII, многие считали, что главным советчиком в этом деле был именно Войнаровский. Как бы там ни было, Андрей был одним из немногих, кто знал о планах гетмана. Во время войны со шведами Войнаровский наблюдал за перемещением российских войск под командованием Меншикова. Когда Мазепа получил от племянника сообщение, что российские войска собираются захватить гетманскую столицу Батурин, он принял окончательное решение перейти на сторону шведского короля. По легенде, перед этим Карл попросил у Мазепы в долг огромную сумму – 240 тысяч талеров, пообещав вернуть её Андрею Войнаровскому в случае смерти гетмана. В шведский лагерь были посланы 30 возов, наполненных мешками с золотыми и серебряными монетами.

Однако в битве под Полтавой в 1709 году шведы потерпели поражение, и Мазепе с Войнаровским пришлось бежать в эмиграцию в Османскую империю, в город Бендеры (сейчас – Молдова). Царский посол в Турции предлагал 300 тысяч талеров за выдачу гетмана, но султан отказался, объясняя это тем, что обычаи ислама запрещают выдавать беглецов, попросивших убежища.

Мазепа провел в Бендерах два месяца, пытаясь склонить турок начать войну с Россией, но здоровье старого гетмана слабело, и в сентябре 1709 года он умер в возрасте 70 лет.

При выборах нового гетмана в изгнании одной из главных кандидатур был Войнаровский. Однако он добровольно отказался от булавы в пользу Филиппа Орлика, претендуя только на имущество Мазепы.

После Мазепы осталось 160 тысяч дукатов, клейноды стоимостью 200 тысяч талеров (100 тысяч дукатов), украшенная камнями сабля и другие драгоценности на 30 тысяч талеров (15 тысяч дукатов), а также 1600 соболиных мехов стоимость которых трудно определить. Всё это должно было перейти наследнику гетмана. Козацкая старшина пыталась возмущаться, доказывая, что это не личные богатства Мазепы, а «войсковый скарб», т.е. казна. Сейчас уже трудно понять, что в этих сокровищах было из казны Запорожского войска, а что лично гетмана. Но при поддержке короля Карла XII всё перешло Войнаровскому. Кроме денег и драгоценностей там были и какие-то секретные бумаги государственной важности. Часть их Андрей передал Орлику, а часть хранил в шкатулке, которую всюду возил с собой. Что там были за бумаги – мы можем только догадываться.

Там же, в Бендерах Андрей женился на вдове Анне Мирович из известного рода козацкой старшины. В следующие годы Войнаровский много путешествовал от Стамбула до Вены, Варшавы и Стокгольма, заведя обширные знакомства в аристократических кругах и пытаясь найти союзников для борьбы за освобождение Украины. С женой Войнаровский расстался (судя по всему, не сошлись характерами), и она с дочерью находилась во Вроцлаве, где, вероятно, для них было куплено какое-то имение. Андрей забрал сына и жил с ним в Вене, хотя у них с женой сохранились хорошие человеческие отношения.

Летом 1716 года Андрей отправился в Швецию, чтобы получить у короля Карла крупную сумму денег, которые давал ему в долг и Войнаровский, и Мазепа. Перед этим, как человек ответственный в финансовых делах, написал завещание, по которому 50 тысяч талеров получала его жена Анна, 50 тысяч – дочь Элеонора, а остальное – сын Станислав, когда он станет совершеннолетним. Отец писал в завещании, что сын должен получить хорошее образование и много путешествовать.

По дороге он остановился в вольном городе Гамбурге, где его бывшая подруга графиня Аврора Кенигсмарк открыла модный светский салон. Скоро в городе пошли слухи, что былая страсть между ними вспыхнула с новой силой. Кроме того, в салоне Авроры Андрей познакомился с английским дипломатом Матесоном, убеждая его в необходимости помочь украинской политической эмиграции и проявлять бдительность в отношении российской экспансии в Европе. Андрей, хорошо ориентировавшийся в международной обстановке, выбрал подходящее время – в Лондоне как раз обсуждался вопрос, какую позицию занять в отношениях с Россией. Была большая вероятность, что Англия будет проводить антироссийскую политику и даже может подтолкнуть шведского короля Карла XII продолжать войну.

Петр I через своих агентов знал об этих контактах Войнаровского с британским дипломатом, и царя всё это сильно раздражало. Дело было не только в личной неприязни к племяннику «предателя» Мазепы, но и в том, что Войнаровский с его обширным контактами умело нажимал на опасные для России рычаги. И тогда царь принял решение выкрасть Андрея в Гамбурге вместе с его шкатулкой, в которой хранились секретные бумаги.

Практически это было сделать не очень сложно – в ходе шведской войны российские войска дошли до Мекленбурга, находившегося недалеко от Гамбурга, и этот намёк был всем понятен – при желании могли и Гамбург захватить. К тому же, в городе у русских был свой агент – местный немец Фридрих Биттигер. Ему пообещали щедрое вознаграждение (ежегодно до конца жизни по 500 рублей – большие деньги в то время) и он нанял помощников, которые день и ночь следили за передвижением Войнаровского. Беттингер не только подкупил горничную. Войнаровского, но и подослал своего шпиона, который стал секретарём Андрея. В целом на слежку за Андреем потратили почти 900 дукатов. Главной целью было не только схватить его, но и заполучить шкатулку с документами. Однако через неделю после ареста пленник смог отправить письмо жене, в котором он ласково обращался к ней «Милая Ганя» и доверительно писал, что его шкатулка «в надёжных руках» а также, беспокоясь об их финансовом положении, указывал, у кого находятся долговые расписки короля.

Затем в Гамбург отправили группу российских офицеров под командованием Александра Румянцева, и 12 октября 1716 года Андрея схватили, когда он выходил из дома графини Авроры. Царь Пётр требовал у магистрата Гамбурга не только арестовать Войнаровского, но и выдать его российским властям, называя Андрея российским подданным и дезертиром, а также ссылаясь на то, что у него есть долги перед царской казной. Магистрат разрешил задержать Войнаровского, но оставить его в городе, где и будет рассматриваться его дело. Однако Андрея в закрытой карете отвезли в российской дипломатическое представительство, где магистрат Гамбурга уже не имел власти.

О похищении сразу написали все основные европейские газеты, началась волна дипломатических протестов с требованием освободить Войнаровского. Дело тянулось долго, прошло почти два месяца. А 5 декабря царь с супругой планировали прибыть в Гамбург, где царица должна была родить ребёнка. Проблему с Войнаровским нужно было срочно решать, и царь поступил хитро. Он послал в Гамбург придворную даму – гофмейстрина царицы, чтобы она встретилась с Авророй Кенигсмарк и убедила её, что если Войнаровский добровольно сдастся, то он не будет подвергнут наказанию и сможет потом поселиться в любом городе Европы. После этого, 5 декабря Андрей сам попросил власти города выдать его российскому царю, и пленника под охраной увезли. Вскоре в Гамбург прибыл и царь Петр с супругой. Монарх разговаривал с графиней Кенигсмарк 6 ноября на балу, который она организовала, и уверял её в доброжелательном отношении к Войнаровскому, с которым он якобы всего лишь хочет обсудить как лучше решить накопившиеся проблемы с Украиной.

Что было дальше, догадаться нетрудно. Войнаровский провел семь лет в каземате Петропавловской крепости, а потом его сослали в самую далекую точку царской империи – в Якутск. Здесь он прожил до 1740 года в нищете и одиночестве без всякой надежды на возвращение. По легендам, последние годы он обитал в юрте среди местных жителей где-то на берегу реки Лены, и никто не знает точно, где его могила.

Жена Войнаровского в 1718 году приехала в Швецию, зная, что король должен Андрею большую сумму денег. Вероятно, сам Карл был готов эти деньги вернуть семье Войнаровского, но в феврале 1719 года король умер, его место на престоле заняла дочь Ульрика и дело затянулось. Только в 1724 она получила долг частично недвижимостью (старинный Тиннельсе, дом в Стокгольме и значительную сумму наличными). Сын Войнаровского, Станислав, действительно получил хорошее образование в Стокгольмском университете, и жил то в Швеции, то во Франции, то в Польше.

История эта наглядно показывает, как одно из крупнейших состояний (тонна золота!) ушло за границу и осело преимущественно в Швеции. При других обстоятельствах оно могло бы инвестироваться в экономику Украины, но судьба распорядилась иначе.

З початку інвестують в незалежність та суверенітет, а після вже в економіку. А коли інвестують в економіку майбутньої колонії, то гроші на вітер.

Ну і головне... вікова помилка українців-русів, не бажання позбуватися чужих міфів в своїй голові.

автор Svetik Ср Серп 04, 2021 5:48 pm

Svetik пише:Ну і головне... вікова помилка українців-русів, не бажання позбуватися чужих міфів в своїй голові.

"Сложилась парадоксальная ситуация... в антропологии русского населения улавливаются ГЛАВНЫМ ОБРАЗОМ черты самых разных субстратных групп ДОСЛАВЯНСКОГО НАСЕЛЕНИЯ...

Говорить о некой исконной чистоте русского антропологического типа и исходной однородности русского генофонда - как, впрочем, и генофонда любого другого народа - не приходится. Заметим, что этот вывод был сделан (и с тех пор многократно подтверждён) еще в 80-х годах XIX века профессором Московского университета Н. Ю. Зографом. Именно Н. Ю. Зограф первым показал, что «классические великороссы» во Владимирской, Ярославской, Костромской губерниях несут в своем физическом облике отчётливые черты финно-угорского происхождения. Но вот загадка. Идя таким путем, антропология может выделить в составе русского населения и финно-угорский, и балтский, и иные субстратные пласты. Однако, увы, антропология НЕ МОЖЕТ ОБНАРУЖИТЬ сам «суперстрат» - тот собственно славянский антропологический тип, который включил в себя все дославянские субстраты. Даже в бесспорно славянских курганных могильниках, исследованных археологами на тех территориях, где летописи помещают средневековые племена вятичей, кривичей, радимичей, северян, новгородских словен и других летописных славян, антропологическими методами ВЫЯВЛЯЮТСЯ ЛИШЬ ДОСЛАВЯНСКИЕ черты древнего населения.

Антропология как бы тоньше улавливает субстратные структуры, чем этнография и археология. Но это её отличие и привело к представлениям об ограниченности возможностей антропологии в реконструкции истории средневековых славян...
РАЗЛАД МЕЖДУ АРХЕОЛОГИЕЙ И АНТРОПОЛОГИЕЙ русского народа получил даже некоторое теоретическое объяснение: «...племенное деление восточного славянства, детально изученное археологами, не нашло какого-либо соответствия в антропологической дифференциации славянского населения эпохи раннего средневековья. Антропологическая карта Восточной Европы X-XIV вв. оказалась весьма отличной от синхронной археологической, что с исторической точки зрения представляется вполне оправданным... В отличие от материальной культуры антропологическое строение не подвержено быстрым изменениям. Истоки антропологического членения восточного славянства относятся к более древней поре и во многом зависят от антропологии субстратного населения, вошедшего в состав славянства. Поэтому палеоантропология славян не может быть прямо связана с основными проблемами настоящего исследования» [Седов, 1982, с.7]...

Главный итог проведённого исследования - трёхчленное географическое деление этнического ареала русских и различное происхождение населения этих зон: собственно славянское в западной части ареала, дославянское (преимущественно финно-угорское) в восточной части ареала и центральная долина метисации, интенсивного смешения этих двух пластов населения. Этот итог получен на материалах Русской антропологической экспедиции, к которым были применены подходы и методы геногеографии. Этот итог не повторяет заключений наших предшественников-антропологов и тем самым даёт новую жизнь материалам, добытым их трудами" (Балановская Е.В. , Балановский О.П. "Русский генофонд на русской равнине" М.: Луч, 2007)

Источник: https://historylib.org/.../E-V--Balanovskaya--O-P.../.

Тем не менее некоторое количество славян все же в ІХ-ХІ веках проникло на территорию современной России.

Кроме крайне уской прослойки княжеских дружинников, купцов и администраторов, это были два славянских рода - радимичей и вятичей, которые, по данным летописей, "пришли от ляхов". т.е. из Польши. На новых землях эти племена встретили многочисленные финно-угорские народы - чудь, весь, мурому, пермь, мерю и мещеру - в районе Москвы, удмуртов, марийцев, мордву и т.п.
Киевский летописец даже не внес вятичей и радимичей в перечень славянских племен, вероятно, из-за того, что эти славянские народы достаточно быстро растворились в финно-угорских народах.

Довольно характерно изучение имен собственных. Большинство названий русских рек ничего не означают для славян - Нева, Волга, Москва, Ока... Тем не менее, о многом эти названия говорят финно-угорским народам.

Названия рек (так называемые "гидронимы") самые стойкие из всех географических названий. Например, в Украине немало рек восточной и южной Украины имеют либо скифо-сарматские, либо тюркские названия. Например, название Днепр - скифо-сарматского происхождения, как и остальные речки с корневым Дн-, или Дон- (Донец, Днестр, Днепр и т.п.).

Между тем, практически все русские города Центральной России, которые имеют более 500 лет истории, имеют финно-угорские названия.

А это намного серьезнее для исследования, чем названия рек, поскольку означает, что в этих городах жило население с соответствующим языком. Простое исследование карты Центральной России поможет понять этот факт.

Например, город Рязань был племенным центром этнографической группы мордвы - эрзи, и сначала назывался Эрзань.

Город Коломна имеет целый ряд гипотез о происхождении своего названия, тем не менее, все они в переводе с финно-угорских языков означают: "рыбная река", "пограничная река" и т.п.

Город Муром происходит от названия финно-угорского племени мурома и означает "люди на суше". Город Вологда по общепринятой гипотезе происходит от финно-угорского (вепсского) слова "белый", "светлый". От этого же слова походит и название реки Волга.

Город Суздаль, упомянутый впервые в 1024 году, очевидно, происходит от финно-угорского слова "девы".

Город Кострома, как и соседние Толшма, Тотьма, Вохрома, также происходит из финно-угорских языков, в которых последний слог "ма" означает "земля" (интересная параллель - современный эстонский остров Саарема).

Город Тверь в древности назывался Тихвер, что с вепсского языка переводится как "тихая, густая вода".

Вблизи до сих пор существует река и озеро Тихвера, а также город Тихвин.

Город Кижи с карельского языка переводится как "игрища".

Город Клязьма с языка мордвы-эрзи переводится как "широко ползти".

Город Можайск с того же языка переводится как "неглубокое место".

Город Валдай переводится с северных финно-угорских диалектов как "светлый, белый".

Город Симбирск до 17 века носил название Синбирск, что с мордовского переводится как "зеленые горы".

Город Каргополь с карельского языка переводится как "медвежья сторона".

Касательно названия русской столицы, то самыми популярными являются гипотезы, которые выводят название Москвы по аналогу с другими финно-угорскими названиями - Протва, Кушва, Лысьва, Сосьва, Нева, Колва, Силва.

Русский историк Ключевский утверждал: "У одной Камы можно насчитать 20 притоков, которые имели такое окончание. "Вa" по-фински значит вода". На сегодняшний все более или менее серьезных гипотезы происхождения названия Москва - финно-угорские.

Попытки Московии присвоить название Руси начались с XV века. Довольно часто народы пытаются присвоить более авторитетную историю. И в этом нет ничего странного или неожиданного.

Так, германцы чуть ли не тысячу лет хотели называться Священной Римской империей, вопреки тому, что вклад германцев в Римскую историю, прежде всего, состоял в том, что они разрушили Рим. Румыны также пытаются привязать свою историю к старому Риму и потомкам римских легионеров, хотя исторические источники сообщают, что в 271 году н.э. войска и колонии римлян под натиском варваров оставили современную Румынию, и там остались местные латинизированные даки.

Название России на протяжении последних столетий многократно менялось, как русская матрешка - от Мерянии, Суздаля, Залесья и Московии до Российской империи и СССР.

Окончательный отказ России от своего финно-угорского корня произошел только в XVIII веке.

Фіно-угорський корень, не надавав імперським потугам Московії, достатньо потужної, стародавньої спадкової історії. Обрати в спадщину орду, було якось не в контексті обраної імперської стратегії причетності до цивілізації того часу. Спадок Київської Русі, надавав таке право. Більше того, відкривав великі можливості, не ординською силою, а підлістю та підступністю, набувати не аби який вплив на Європу.

Вплив та західні технології, то все що цікавить Московію.

автор Спонсорований контент